Вірнопідданий

Манн Генрих

Еммі зразу втрутилася.

— Кого ти маєш на увазі? Якби Кетхен задовольнилась якимось Кінастом, їй теж не довелося б чекати.

Магда в гордовитій свідомості, що факти за неї, тільки випнула груди й промовчала.

— І взагалі, — Еммі кинула серветку і встала. — Як ти можеш вірити тому, що чоловіки говорять про Кетхен? Це ж огидно. Невже ми нічим не можемо захистити себе від їхніх пліток?

Вона обурено сіла в куток і розгорнула книгу. Магда тільки знизала плечима, а переляканий Дідеріх марно шукав приводу запитати: може, й Густа Даймхен також?.. Коли так довго сидиш відданицею?

— Бувають ситуації, — зауважив він, — коли плітки перестають бути плітками.

Еммі жбурнула книгу.

— А

коли б навіть і так! Кетхен робить, що хоче! Ми, дівчата, маємо таке ж право сповна звідати втіхи в житті, як і ви! Хай чоловіки радіють, коли їм після цього ще пощастить з нами одружитися!

Дідеріх підвівся.

— Я не дозволю говорити такого в своєму домі! — суворо сказав він і доти дивився на Магду, блискаючи очима, поки вона не перестала сміятись.

Пані Геслінг принесла йому сигару.

— Про мого Діделя я знаю напевне, що він ніколи не ожениться з такою, — і вона заспокійливо погладила його по голові.

Він сказав з притиском:

— Я не можу собі уявити, мамо, щоб справжній німець коли-небудь міг на це зважитися.

— О, не всі такі ідеалісти, як мій любий син, — підлещувалася вона. — Є багато матеріалістів, які на додачу до грошей беруть дещо й такого, про що люди казна-що базікають. — Під його владним поглядом вона злякано торохтіла далі: — Наприклад, пан Даймхен. Господи, тепер він номер, і йому все одно, але скільки було свого часу розмов. — Тепер усі троє вп’ялися в неї очима, ждучи, що вона далі скаже. — Авжеж, — боязко мовила вона. — Про пані Даймхен і пана Бука. Густа ж уродилася передчасно.

По цих словах пані Геслінг довелося втекти за параван коло грубки, бо всі троє кинулися до неї.

— Остання новина! — кричали Еммі і Магда. — Як же це сталося?

Але Дідеріх громовим голосом змусив їх припинити бабські плітки.

— Ми ж слухали твої чоловічі плітки! — кричали сестри, намагаючись відштовхнути його від грубки.

Мати, ламаючи руки, дивилася на їхню рукопаш.

— Я ж нічого не сказала, діти! Але тоді всі говорили про це, і пан Бук подарував пані Даймхен посаг.

— Так ось воно що! — вигукнула Магда. — От які в родині Даймхен багаті дядечки зі спадщиною! Он звідки золоті торбинки!

Дідеріх заступився за Густину спадщину:

— Вона ж із Магдебурга!

— А наречений? — спитала Еммі. — Також із Магдебурга?

Зненацька всі замовкли і приголомшено подивилися одне на одного. Потім Еммі тихо повернулася на диван і навіть знову взяла книгу до рук. Магда почала прибирати зі столу. Дідеріх підійшов до паравану, за яким знітилася пані Геслінг.

— Тепер ти бачиш, мамо, до чого це призводить, коли дають волю своєму язику? Ти ж не берешся твердити, що Вольфганг Бук одружується із власною сестрою?

З-за паравану чути було жалібний голос:

— Я ж не винна, мій любий сину. Я вже давно забула про цю стару історію, і ще ж невідомо, чи це так. Жодна душа тепер цього не знає.

Еммі кинула з-за своєї книги:

— Але старий Бук знає, де він тепер візьме грошей для свого сина.

Магда буркнула в скатертину, яку саме складала:

— Буває ще й не такого.

Тоді Дідеріх підняв руки, ніби волаючи до неба. Але він своєчасно затлумив жах, який його опановував.

— Чи я потрапив між розбійників і вбивць? — діловито спитав він і, випроставшись, пішов до дверей. Там він обернувся. — Я, звичайно, не можу перешкодити вам роздзвонити ці ваші милі новини по всьому місту. Що ж до мене, то я заявляю, що не маю з вами нічого спільного. Я оголошу це в газеті! — І він вийшов.

Він не пішов до погрібця, а, сидячи на самоті у Кляпша, поринув у роздуми про світ, в якому можливі такі мерзенні речі. Звичайно, тут самим лише чемним поводженням нічого не вдієш. Хто хоче відняти у Буків їхню ганебну здобич, той не повинен відступати й перед сильними

засобами. «Броньованим кулаком!» — суворо проказав він у кухоль з пивом, і стук покривки, яким він зажадав собі четвертого кухля, звучав, як брязкіт меча… Трохи згодом його постава втратила суворість; виникли сумніви. Його втручання все ж таки призвело б до того, що все місто почало б показувати пальцями на Густу Даймхен. Жоден мужчина, який хоч трішки дотримує приписів пристойності, не оженився б з такою дівчиною. Це йому казало його власне почуття і виховання в дусі мужності та ідеалізму, яке пустило в ньому таке глибоке коріння. А шкода! Шкода Густиних триста п’ятдесяти тисяч марок, які тепер залишаться без господаря і без застосування. А є ж така слушна нагода знайти їм застосування. Дідеріх з обуренням відкинув цю думку. Він тільки спевнить свій обов’язок! Він мусить запобігти злочинові. А чим ця боротьба чоловіків скінчиться для жінки — це вже її клопіт. Яке значення має одна з цих істот, котрі зі свого боку — Дідеріх переконався в цьому — були здатні на першу-ліпшу зраду. Ще один кухоль, і він собі наважив.

За ранковою кавою він дуже цікавився туалетами сестер для балу в «Гармонії». Лишається якихось два дні, а нічого ще не готове! Домову кравчиню було так важко дістати — вона шила у Буків, Тіців, Гарнішів і скрізь. Ця дівчина була врозхап, і це, здавалося, сповнювало Дідеріха захопленням. Він сам брався піти до неї і привести її, скільки б це не коштувало. Це йому пощастило, хоча й не без труднощів. На другий сніданок він скрадався до їдальні так тихо, що не завадив розмові в сусіднім покої. Саме цієї хвилини кравчиня натякала на якийсь скандал, що міг би затьмарити все, що взагалі траплялося досі. Сестри, здавалося, про все це й уявлення не мали, і коли, нарешті, були названі імена, вони жахнулися і відмовилися повірити. Пані Геслінг голосніше за всіх побивалася: як панна Геріц могла навіть подумати про щось подібне. Але кравчиня запевняла, що про це вже знає все місто. Вона зараз від бургомістерші Шеффельвейс, мати якої прямо зажадала зятевого втручання! Все ж таки ні пані Геслінг, ні її дочки не хотіли вірити. Дідеріх ждав скорше протилежного. Він був вдоволений зі своєї рідні. Та невже стіни і справді мають вуха? Можна було подумати, що чутка, яка зродилася в зачиненій кімнаті, разом з димом вийшла через комин і поширилася містом.

Проте він і досі не заспокоївся. Він сказав собі, що здорове сприймання робочого люду за певних обставин становить фактор, силу якого можна визнати і навіть використати. До самого обіду він крутився коло Наполеона Фішера; раптом — уже пролунав дзвін — коло глянцювальної машини почувся пронизливий крик, Дідеріх і механік одночасно кинулися туди і разом витягли руку молодої робітниці, захоплену сталевим валом. З руки текла чорна кров. Дідеріх зразу ж звелів потелефонувати до міської лікарні. І. сам він, — хоч коли побачив кров, то мало не зомлів, — не відходив від покаліченої, поки їй накладали тимчасову пов’язку. Тихо плачучи, вона дивилася на свою руку безпорадними від жаху очима, як поранена молода тварина. Дідеріх ласкаво розпитував дівчину про її рідню, але вона нічого не розуміла. Наполеон Фішер відповідав замість неї. Батько кинув сім’ю, мати була прикута до ліжка; дівчина годувала себе і маленьких брата й сестру, їй було ще тільки чотирнадцять років.

— Дивлячись на неї, цього не скажеш, — зауважив Дідеріх. — А втім, робітницям досить часто нагадували, що з машиною треба бути обережними. Вона сама винна в своєму нещасті, я тут ні при чому. Ну, — сказав він лагідніше, — ходімте-но зі мною, Фішере.

У конторі він налив дві чарки коньяку.

— З переляку не завадить і випити… Скажіть одверто, Фішере, ви вважаєте, що я мушу платити? Адже ж запобіжники у машини, на вашу думку, в порядку?

Механік знизав плечима, то ж Дідеріх сказав: