Віта Ностра
Шрифт:
– Зате ви за нас знаєте, – знову втрутилася Саша.
– А що це за монети? – спитав Костя.
Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Саші округла, «об’ємна» фігура.
– Подивись. Ось слово, яке ніколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький підкинув монетку, вона злетіла обертаючись і знову впала йому в долоню. – Зрозуміло?
Костя й Саша мовчали.
– Зрозумієте, – Кострицький кивнув, ніби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?
– Ні, – неприязно сказав Кострицький-молодший. –
І не обертаючись покрокував од річки геть.
Уранці і вдень – ще сяк-так. Саші було ніколи, у неї були пари, заняття, турботи.
А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Відвернувшись лицем до стіни.
Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у півсні, як мама заходить у кімнату, зупиняється коло ліжка… Вона просиналась – і плакала знову.
Їй насилу вдавалося задрімати до того часу, коли дзвонив будильник.
Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спідницю в бібліотеці, прочитуючи шкільні підручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логічне, зрозуміле й красиве, як задачі з геометрії.
Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з візерунком з кубиків на палітурці викликав у неї тугу.
Минув тиждень. Потім другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприємного тексту. Саша сама не розуміла, чому ця абракадабра стає для неї щодень огидніша. Вчитуючись у дикі комбінації напівзнайомих і незнайомих слів, вона почувала, як щось відбувається в неї всередині: наче під черепною коробкою прокидається осине гніздо й ниє, ниє, тривожиться, не знаходячи виходу назовні.
З другого тижня занять у групі «А» з’явилися прогульники. Андрій Коротков не ходив на математику, заявивши, що такі задачі він ще в дев’ятому класі розв’язував. Ліза Павленко пропускала то історію, то філософію, то англійську – без усяких пояснень. Дехто з хлопців пропускав фізкультуру, але дівчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радісно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нікого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу віддавав грі. Щиро розповідав про будову організму: щоб підвищити ефективність тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташовані м’язи – спершу на плакаті, потім на живій натурі. Натура масово вимагала нових і нових пояснень. ДеДе червонів і знову розтлумачував: ось колінний суглоб, ось гомілковостопний, оці ніжні зв’язки особливо схильні до розтягнень і навіть розривів…
Саші подобалося спостерігати за юним фізкультурником з самої гори гімнастичних матів, складених один на один. Сміливість однокурсниць, їхня невимушеність і навіть зухвалість дивували, бентежили й викликали заздрість.
На спеціальність ходили всі дев’ятнадцять студентів групи «А» в повному складі. І параграфи вчили теж усі. Кравець умів примусити. Ба більше: вся його викладацька майстерність полягала, очевидно, в умінні примушувати.
– Навіщо нам узагалі ходити на ці лекції? Щоб
– Це не навчання, – говорив Костя. – Це дресирування, в найкращому разі. У гіршому – зомбування, повне промивання мізків. У тебе як, голова після індивідуальних у порядку?
Індивідуальні були в певному сенсі гірші за лекції. Двічі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Кравець казав, що контролює їхні знання, хоч знань, з Сашиного погляду, ніяких не було, а спосіб контролю нагадував шаманство: Кравців перстень сліпив очі, від цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Кравець ухитрявся довідатися все про вивчене, невивчене й недовчене.
– Ти не закінчила п’ятий параграф. На завтра зробиш шостий – і п’ятий знову!
– Я не встигну!
– Мене це не цікавить.
У групі «Б», як видно, відбувалося те саме – рум’яна Оксана поблідла, змарніла і весь вільний час проводила за письмовим столом. Ліза, як і раніше, курила в кімнаті, сигарету за сигаретою. Саші дедалі більше здавалося, що вона це робить на зло. Що їй подобається спостерігати, як Саша кашляє й морщиться від тютюнового диму.
Минуло два тижні занять. Якось в обідню перерву, коли всі подалися в їдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лізиних речей запас сигарет – кілька пачок – і всі спустила в унітаз.
Ліза нічого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – і пудра, і тіні, і блиск для губ, і дорога помада, подарована на день народження й вживана рідко-рідко, по святах – усе це виявилося в сміттєвому баку, розбите, розчавлене й розмазане по іржавих залізних стінках.
Саша виявила розгром пізно вранці, коли Лізи в кімнаті вже не було. Не тямлячись з люті, Саша кинулася в інститут, наміряючись учепитись мерзотниці в коси. Спізнилася: першою парою йшла спеціальність, і нова порція огидної абракадабри остудила Сашин гнів швидше, ніж це могло б зробити цеберко крижаної води.
…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула її сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не діють слова! Нічого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переїхати… І тоді можна буде зітхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…
До кінця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закінчила читати параграф і витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.
– Самовій, ідіть сюди.
Саша здригнулася. Кравець дивився на неї впритул – поверх окулярів.
– Ідіть сюди, кому кажу.
Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.
Усі подивилися на Самовій.
Вісімнадцять пар очей – байдужих, співчутливих, навіть зловтішних – уп’ялися на неї з очікуванням. Саша не витримала й потупилася.
– Ця дівчина на даний момент досягла найбільших успіхів у навчанні. Не завдяки своєму талантові, бо дані в неї скромні. Дехто з вас значно талановитіший. Так, Павленко, це і вас стосується. Самовій виявилася попереду всієї групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуєте штани!