Віта Ностра

Дяченко Марина и Сергей

– Привіт. Я тут… У сенсі розкладу на завтра. У сенсі, індивідуальні на третій парі й на четвертій.

– Староста, – сказала Ліза з винятковим презирством.

– Він що, сам напросився? – огризнулася Саша.

– Враховуючи, чий він син…

– А яка різниця, чий я син! – раптом закричав Костя, розбризкуючи слину з рота. – Яка різниця? Я питав у тебе, хто твій батько? Я тебе взагалі зачіпав?

І, грюкнувши дверима, вискочив у коридор, а Саша за ним.

– Костику! Стривай! Не звертай уваги! Та стривай же!

Не

знижуючи швидкості, Костя влетів у відчинені двері чоловічого туалету. Саша загальмувала. Подумавши, сіла на підвіконня.

По коридору йшов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повільно повертав голову, наче шия в нього була залізна, заіржавіла. Іноді завмирав, ніби прислухався до чогось, і навіть очі його переставали рухатися, уп’явшись в одну точку. Потім він рушав знову, і так, крок за кроком, наближався до Саші на підвіконні.

Незважаючи на по-літньому теплий і сонячний день, він був у вовняних рукавичках. Лоб його закривала широка плетена пов’язка – чи то для краси, чи то засіб од головного болю.

– Привіт.

Саша не очікувала, що він заговорить, і відповіла автоматично:

– Привіт.

– Перший курс? Кошмари? Істерики?

Саша облизала губи.

– Ну, загалом, так…

– Зрозуміло, – сказав третьокурсник. – Ти в школі була відмінниця?

– А що? – запитала Саша насупившись.

Хлопець ступнув до неї. Зупинився, погойдуючись, потім зненацька легко підстрибнув і сів поруч на підвіконня.

– Тобі треба підстригтися. Зробити каре. І помаду яскравішу.

– А тобі яке діло? – образилася Саша.

– Я твій старший товариш, можу давати поради, – хлопець усміхнувся. – Валера, – і простяг руку в рукавичці.

Саші довелося себе присилувати, щоб простягти руку у відповідь і торкнутися чорної зваляної вовни:

– Олександра…

Вона перевела подих і раптом заговорила, понизивши голос, дуже швидко:

– Валера, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут учать?!

– Пояснити – значить спростити, – повідомив хлопець після паузи.

Саша зіскочила з підвіконня.

– Бувай.

– Чекай! – у Валериному голосі було щось таке, що змусило її зупинитися. – Я не… викаблучуюсь. Виламуюся. Приколююся. Насміхаюся. Випендрююся. Зубоскалю. Підколупую. Я…

Він замовк здивовано й навіть розгублено – наче його власні слова були тарганами, що розбігалися від яскравого світла.

– Розумієш, це справді важко пояснити. Перший семестр найважчий. Просто витримай, і все. Далі буде легше з кожним роком.

– А в мене є вибір? – гірко спитала Саша.

Валера, усе ще сидячи на підвіконні, знизав плечима.

– Слухай, – сказала Саша сухо, – будь ласка, заглянь у туалет і скажи хлопцеві… першокурсникові… що я його чекаю. І нехай він перестане ховатися.

* * *

О пів на першу ночі Саша здалася. Закрила книжку, впустила її під ліжко. Заплющила

очі й одразу ж заснула.

Прокинулася від запаху тютюнового диму. Ліза курила, сидячи коло вікна, Оксани в кімнаті не було.

– Фу! – Саша відмахнулася від густої хмари, що зависла прямо в неї перед лицем. – Кури в туалеті, чуєш?

– Ще що? – спокійно запитала Ліза.

Саша насилу встала. До початку першої пари залишалося півгодини, у коридорі бігали, тупали, репетували й сміялися.

Вона помилася в огорнутій туманом душовій, гидливо переступаючи босими ступнями на дерев’яних, розбухлих од води трапиках. Щоб висушити волосся, часу вже не було. У кухні юрмилося хтозна-скільки людей, і всі галасували, бряжчали й дзенькали посудом, чекали своєї черги до електричного чайника. Саша зазирнула – та й пішла. Натягла джинси й сорочку, риссю подалася через двір до будинку інституту, до чорного ходу.

Група «А» перебувала в сум’ятті. Хто бравірував, хто балансував на краю істерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою проклятий «Текстовий модуль» з абстрактним візерунком на потертій палітурці. «Визубрити», як велів Кравець, не зміг ніхто: текст не надавався до запам’ятовування.

– Ну то й нехай, – басив Андрій Коротков, котрий з першого дня приміряв на себе роль всезагального старшого брата. – Що він нам зробить?

Ліза, схудла, змарніла, дивилася на нього примружившись, мов крізь тютюновий дим. Саша намагалася триматися від Лізи оддалік.

На першій парі була математика, якої Саша не любила й якої щиро надіялася позбутися хоч би в інституті; та де там: стандартний підручник, курс повторення, тригонометрія, побудова трикутників…

Саша піймала себе на жадібній цікавості до напівзабутих шкільних тем. Підручник був логічний, він був послідовний, кожне завдання мало сенс. Тонка книжка, надрукована на поганому папері, раптом спровокувала приступ ностальгії; Саша поклала її в сумку з теплим, майже ніжним почуттям.

На другій парі була англійська. Пара проходила в першій аудиторії, це приміщення – навіть дошка, на якій англійка жваво виписувала граматичні конструкції, – багатьом навіяло неприємні спогади. Слухаючи звичні діалоги про погоду, про Лондон та про свійських тварин, Саша дивилась, як Костя перечитує безглуздий параграф з «Текстового модуля». Безнадійно хитає головою.

Англійська Саші теж сподобалася – і викладачка, іронічна дама з високою зачіскою. І підручник. І те, що доводилося робити на занятті: мова була логічна. Зусилля зрозумілі. Навіть зубріння, запам’ятовування слів, наприклад, мало сенс.

Настала обідня перерва.

На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список – індивідуальні заняття зі спеціальності. Саша знайшла себе під номером «один», її час починався одразу після дзвінка на третю пару.

– Навіщо ти мене поставив першою?