Віта Ностра
Шрифт:
З другого боку, монети…
– З тебе тут… грошей… ніхто не брав? – спитала Саша уривчасто.
– Хабарів тут не беруть, – неуважно сказала Ліза. – А якщо ти про ті монети… То я їх ще раніше здала своєму кураторові. Якщо ти про це…
Відчинилися двері, увірвалася Оксана з гарячим чайником в одній руці і з пачкою чаю в другій.
– Дівки, там нормальна кухня, навіть посуд є! Тут будемо пити чай чи туди підемо?
– Я чаю не хочу, – Ліза встала. – Піду пройдуся… Не забудьте, що о другій у нас обід. По талонах.
Ліза повернулася, коли Саша з Оксаною
Повернулася Ліза. Переступила через гору сміття коло порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.
– Нагулялася? – весело спитала Оксана.
Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулася лицем до стіни.
Студентська їдальня містилася в підвалі – на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять – до першого вересня – працював тільки буфет, але й у буфеті давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на дні, та вермішель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кількостях – хоч по три чи чотири склянки.
– Добре годують, – сказала Оксана.
Саша помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою, наїжачений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь людей, нікого не помічаючи.
Саша підійшла з твердим наміром: не зрадіє – негайно йти.
Костя зрадів. Значно більше, ніж припускала Саша. Відсунув стільця, пропонуючи їй сідати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не відмовилася.
– Як ти, влаштувалася? – і відразу, без переходу: – Слухай, вони божевільні.
– Хто?
– Та ті пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба вилазять, і весь час хихикає. А другий застряє.
– Як?
– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, і раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стоїть у дурній позі, тягнеться, смикається… навіть, здається, скрипить… потім його ніби попускає, він дістає книжку й читає, наче нічого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошні такі. І я мушу спати з ними в одній кімнаті?!
Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу – жаліється! – дівчині, з якою вперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, відповідно до Костикового внутрішньому кодексу, така поведінка не була гідна чоловіка; він зніяковів, спохмурнів і втупився поглядом у тарілку.
– А я в одній кімнаті з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальні дівчата. Більш-менш.
Костя підвів очі:
– Ти подивись. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивись!
Саша обернулася. По проходу між столиками юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і кривенький Вітя припадав на ліву ногу так, що тарілки в нього на таці підстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до далеких порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці й линялих джинсах, усміхався й раз у раз налітав на стільці, наче сліпий. Стільці гуркотіли, іноді падали, хлопець не звертав уваги і йшов далі. Поруч, занурена в себе, брела дівчина на височенних каблучиськах. Дивилася в підлогу так, наче бачила на гладенькому лінолеумі щось, недоступне іншим. Коли-не-коли прицільно вдаряла каблуком, ніби забивала цвях, на секунду завмирала, із зусиллям піднімала ногу (тоді здавалося, що каблук устромився в підлогу до самої підошви) і, погойдуючись, ішла далі.
– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?
Саша мигцем на нього глянула.
– Першокурсники наче нормальні, – повторила сухо.
– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйоні. – Так. Я вже пообідав… Ходімо?
На пошті пахло сургучем, і молода матуся з коляскою відправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила у літньої жіночки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Зайшла в лунку кабінку, із завмиранням серця вислухала довгі гудки в слухавці й підстрибнула з радості, коли на тому кінці дроту відгукнулася мама:
– Алло!
Мама кричала в слухавку, мабуть, їй було погано чути. Саша теж кричала:
– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?
Вона це вигукнула, наче кричалку на параді, і вислухала відповідну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усі здорові…
– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!
Серед карток на стойці Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньої Торпи». На картинці було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебеді. Саша купила листівку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.
Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечі, Саша разом з поривом вітру вибігла на бетонний ґанок і смикнула на себе скрипучі двері гуртожитку.
По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Саші, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русі, наче стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім, з відчутним зусиллям зрушивши з місця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стіну поряд з дверима. Відійшов. З другої спроби вхопився за ручку, потяг двері на себе…
Саша кинулася нагору по сходах.
Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було відчинене навстіж, дим не хотів витягуватися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, мов бісером, краплями дощу.
– Ви б, може, в туалеті курили? – розгублено спитала Саша.
Крижане мовчання було їй відповіддю.
– Вітаю вас, першокурсники.
Актовий зал виявився великим запилюженим приміщенням. Зайняті були тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що прикривали вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. Наче в сільському клубі, подумала Саша.