Віта Ностра
Шрифт:
– Через півгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цієї контори – вулиця Сакко і Ванцетті, дванадцять.
– Ти не знаєш, хто такі Сакко і Ванцетті?
Костя знизав плечима:
– Італійці, мабуть…
Повз станцію, уже в другий бік, прокотився ще один товарняк.
– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобі спало на думку вступати на ці… спеціальні технології? Хто тобі подав таку… ідею?
Костя спохмурнів. Глянув на неї з підозрою. Склав у торбинку зім’яті серветки й промаслений папір, вкинув у порожню залізну урну біля лавки.
– Та я просто питаю, – швидко додала
– Мене змусили, – неохоче зізнався Костя.
– Тебе теж?!
Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить інший.
– Дивно, – сказав нарешті Костя. – Ти ж дівчина. Тобі від армії косити не треба.
– До чого тут армія?
– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоєму, чоловік повинен служити в армії?
– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.
Костя зітхнув. Похитав головою.
– Мені рідний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетів, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повинні були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаємничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такі інтимні подробиці.
– Тобто ти не хотів у цей інститут?
Костя знизав плечима:
– Хотів – не хотів… Яка тепер різниця?
Вони замовкли. На пероні, як і раніше, було пустельно, не з’являвся ні обхідник, ні прибиральник, узагалі ніхто. З-за кущів сходило червоне серпневе сонце. Співали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, і кожна краплинка переливалася різнобарвними вогниками.
– А тобі ж в армію не треба, – замислено повторив Костя.
Саша промовчала. Їй дуже не хотілося розповідати історію свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподівалася, що й у Кості сталося щось подібне, а виявилося, все просто: провал іспитів, осінній призов на носі, суворий батько…
– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.
Костя подивився на годинник:
– Ну, ходімо… Там, на зупинці автобуса, теж є лавка…
Усупереч Сашиним побоюванням, залізні дверцята шафок відкрилися легко. Костя вивантажив на підлогу обидві валізи. До дна Сашиної приклеївся зім’ятий паперовий листок.
– Сміття якесь, – пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв папірець.
Це була записка – великі букви олівцем можна було прочитати навіть тепер, коли листок добряче пожовк і зашмарувався:
«Тікай зараз».
Підпису не було.
Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.
Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.
Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці
Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.
– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко, правда?
Саша мовчала.
Автобус зупинився на маленькій площі, під навісом звичайної зупинки.
– Торпа, – сказав водій. – Приїхали.
Саша дочекалася, поки вийдуть два підозрілі хлопці, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув – і автобус зник з очей перш, ніж Саша й Костя встигли озирнутися.
Вони знову були самі. І бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці десь ділися.
– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцікавився Костя.
– Он покажчик є, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».
Півтора кілометра шляху вони подолали чи не за півгодини – Костя хекаючи тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалася зі сто чотирнадцятого будинку – далі нумерація спадала. Тротуари то ставали широчезні, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче річка у повінь, і ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.
– Стильне містечко, – бурмотів Костя.
Камінь і облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у підвісних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, повішеними на вікна ззовні. Он дерев’яна руїна, на даху якої встигла випнутися молода берізка.
Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували повітря, накриваючи вулицю рухливою чорною сіткою, виписували петлі, іноді пірнали в розбиті віконця на горищах. У кронах каштанів та лип несамовито цвірінчали горобці.
– Та нормальне начебто місто, – Саша потерла долонею втомлену шию.
Відкривалися магазини. Перед віконцем хлібного стояла маленька статечна черга: три бабусі з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили троє чоловіків у спецівках. На протилежному боці вулиці робітники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пішоходів плив чан зі смолою, і линялі прапорці на дроті тріпотіли, відгороджуючи зону, куди в жодному разі не можна заходити…
Під дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разів, як видно, перебудований: два поверхи складені з кольорової цегли в стилі «пряниковий будиночок», третій – з білої силікатної без усяких викрутасів, а четвертий поверх узагалі був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок з пологими, стертими до дір східцями. Височенні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».