Віта Ностра
Шрифт:
Надії, що він піде, не було ніякої. Надії, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирішувати мамину долю на свій розсуд?
– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запізніло додала: – Як здоров’я?
Вона прокинулась о четвертій двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула двері.
Учора ввечері мама й Валентин сиділи на кухні, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав
Напевно, вона засинала. Ніколи раніше такі думки – наяву – її не відвідували.
Давним-давно, коли Саша була маленька, їй хотілося знайти собі тата. Не того, який пішов і живе десь там, ні про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б із ними в одній квартирі. Саша безсоромно «сватала» маму за всіх більш-менш симпатичних дядьків, і «життя з татом» здавалося їй суцільним святом.
Відтоді минули роки. У Саші нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Він обдурив її раз – може обманювати й далі. Мама це розуміє. Але все одно говорить з ним на кухні за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, і говорять, хоч минула вже північ…
Уночі був мороз. Калюжки поблискували; крізь теплі шкарпетки, крізь підошви кросівок Саша відчувала, яка холодна стала земля. Біглося легко – давалися взнаки щоденні тренування. Коло входу в парк горів єдиний ліхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…
У парку хтось був. Стояв на доріжці, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмі й вітрівці, у кросівках, як і Саша. Їй довелося підійти майже впритул, щоб його впізнати.
Це був Кінь. Ванька Білокінь, її однокласник.
– Привіт. Біжімо?
Саша нічого не сказала. Кінь пристроївся поруч, майже торкаючись рукавом її рукава. Коли тканина їхніх курток усе-таки торкалася, виходив різкий шелесткий звук: вжик-вжик.
Саша бігла, звично обминаючи калюжі. Іван двічі послизнувся, один раз проломив тонкий лід і вляпався у воду. Але не відставав.
– Ти щодня бігаєш? – спитав, задихаючись на бігу. – У мене дід, ну, в нього безсоння, він собаку вигулює, каже, дівчина з вашого класу щодня гасає, як божевільна, о п’ятій ранку… Ой!
Він перечепився об коріння, що стирчало з землі, і трохи не впав.
– Ти спортом зайнялася? Щось я не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?
– Треную.
– Я чомусь так і подумав… – Вони пробігли всього два кола, але Іван уже захекався.
– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуєш?
– Теж волю, – серйозно відповів Кінь. – Лежав би зараз у ліжечку, спав би…
Він сповільнив крок.
– Може, годі?
Саша зупинилася.
Небо було всипане зірками, яскравими, як підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.
– Дивна ти, Самовій.
Він говорив, ледь усміхаючись, нервувався й боявся здатися смішним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, що у шістнадцять років уміє пов’язувати краватку трьома способами…
Саша дивилася на нього й думала тільки про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дійде.
– Кінь, почекай мене коло входу.
Він не зрозумів. Продовжував говорити, лукаво всміхаючись у сутінках, верз дурниці про закодовану принцесу й про те, що її треба розкодувати.
– Кінь, іди почекай мене! Я зараз прийду!
Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базікало. Час ішов, пробіжка закінчилася, але ритуал не було завершено.
– Мені треба в кущі! – вигукнула Саша. – Попісяти мені треба, зрозумів?
Коли Саша вийшла з парку, коло входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Білоконя. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.
Валентин поїхав. Саша понадіялася – назавжди, та де там. Новий рік вони зустрічали втрьох – у сімейній атмосфері, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навіть не підпускала.
Цілу ніч надворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому місцевому каналу «Іронію долі», Саша взула чоботи (бігати по снігу в кросівках вона не наважувалась) і намотала шарф поверх куртки.
– Ти все-таки йдеш? – запитав з кімнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…
Саша вийшла, нічого не відповівши. Сніг перед будинком був посипаний конфетті, подекуди з підталого снігу стирчали недогарки бенгальських вогнів. Саша побігла.
Світилися вікна. Бродили веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Саша бігла, слухаючи, як хрускотить сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, дивлячись, як тане в повітрі хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок між Сашиним ранковим сном неочевидний і недоказовий – з передінфарктним станом у чужої, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужої, ні… Щось сталося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде вічно молода…
Отож. Хоч і недоказовий такий зв’язок – він є, Саша точно знає й обманутися не має права. От і замкнулося перше коло.
Саша бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько, слід у слід. Спершу неусвідомлено. А потім – з цікавістю. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Іванового діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Відколи романтичне ранкове побачення закінчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нічого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.