Віта Ностра
Шрифт:
– Дуже погано, але не жахливо, – нарешті сказав чоловік у чорних окулярах. – Зрештою, навіть корисно – навчить тебе дисципліни. Другий такий промах обійдеться дорожче, і не кажи, що я не попереджав.
Він повернувся й пішов геть, залишивши Сашу ридати біля кіоску й хитати головою на співчутливі питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цій порі, і намацавши на дні сумки носову хустинку, вона нарешті змогла витерти шмарклі, але заспокоїтися так і не зуміла.
Її власні темні окуляри, торішні, з тонкими дужками, сховали почервоніння
Коло в’їзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла підошвами в м’який асфальт.
І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальці, накинувши на плечі рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блідий чоловік, у якому важко було впізнати веселого життєлюба Валентина.
Саша сіла на балюстраду.
Ноші повантажили в машину. Лікар щось уривчасто сказав мамі, та закивала й щось запитала. Лікар похитав головою й заліз у кабіну. Машина, просигналивши на юрбу, від’їхала, розвернулася на п’ятачку перед пансіонатом, рушила вгору по Вулиці, Що Веде До Моря…
«Дуже погано, але ще не жахливо».
– Що з ним, мамо?
Мама обернулася. В очах її були горе й паніка.
– Лікарня номер шість, – промовила вона як заклинання. – Я зараз… тільки перевдягнусь, і треба їхати… Це інфаркт, Сашуню, це інфаркт… Боже мій, Боже мій…
І, наче сліпа, рушила крізь натовп заінтригованих пляжників.
Мама ночувала в міській лікарні. Майже всі гроші пішли лікарям і медсестрам, і мама з пошти подзвонила співробітниці, щоб та прислала ще переказ. Саша провела ніч сама в кімнаті, без сну. На будильник надії не було.
О третій годині вона вийшла з будинку. Десь догулювали дискотеки, десь світилися вогні кафе. Саша спустилася до темного моря й сіла коло води прямо на гальку.
Далеко, аж на обрії, йшов теплохід. У палісадниках за Сашиною спиною верещали цикади. Море полизувало пляж, стягало з берега дрібні камінчики й повертало знову, шліфувало, натираючи один об один. У моря був час. І терпіння у моря було повно.
За п’ятнадцять четверта Саша стягла з себе одяг й зайшла у воду, здригаючись од холоду. Попливла, раз у раз оберталася, ніби очікуючи, що от-от з води підніме голову невідоме чудовисько в темних окулярах.
Ляснула по буйку. Подивилася на небо – там жеврів світанок. Подивилась під воду – туди тягся, ледь помітний, залізний трос якоря.
Повернулася на берег, і щойно накинула на плечі рушника, зайшлася в приступі блювоти. П’ять монет вилетіли одна за одною, залишивши різь у горлі й згасаючі корчі в шлунку. Розкотилися на гальці, ховаючись у щілини між камінням.
Мама повернулася пополудні, дуже втомлена й дуже зосереджена. Валентинові стало краще – інфаркту все-таки не було, допомога встигла вчасно, а тому ніяка небезпека пацієнтові більше не загрожувала.
– Усе
– Як він там? – запитала Саша. – Може, телеграму якій-не-будь родичці…
– Уже прилетіла родичка, – так само відчужено повідомила мама. – Дружина до нього прилетіла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.
Саша зняла з мотузки на балконі купальник і вийшла з будинку. Йти на пляж їй не хотілося, і вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тінистому.
«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зіпсований відпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки з самого початку були приречені. Пляжний роман…
Саша сіла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарність, на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку – познайомився б із дівулею, яких тут повно, сережка в пупі і джинси, обрізані вище дупи…
Краще б він умер, подумала Саша похмуро.
«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…
Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…
Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.
У поїзді монети розсипалися.
Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.
– Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!
Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.
– Обережніше, дівчино!
Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.
– Мамо, це золото?
– Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.
Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.