Віта Ностра
Шрифт:
– Вибачте, ви монетки не бачили?
У сусідньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врізалася в провідницю; на крайньому бічному місці, біля виходу в тамбур, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі задумливо розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися – він здасться об’ємним.
– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.
Чоловік підняв голову. Глянув на Сашу оцінливо. Знову подивився на монету:
– Що це?
– Сувенір. Віддайте,
– Цікаво, – чоловік не квапився виконувати її прохання. – Де взяла?
– Подарували.
Чоловік гмикнув.
– Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?
– Ні. Вона не продається.
– Двадцять доларів?
Саша нервувалася. До розмови прислухалася жінка, що сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.
– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Віддайте її мені, будь ласка.
– Був у мене знайомий, – чоловік перевів погляд з Саші на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поліз, розумієш, куди не треба.
– Я ні в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це мені подарували. Це моє.
Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця її готовність прочиталася в погляді.
– Як хочеш.
Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальці й так, затримавши дух, повернулася до мами.
Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.
Осінь настала в жовтні, одразу й надовго. Червоні кленові листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскі морські зірки. Саша жила між школою й курсами при університеті: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше не лишалося часу, зайняті були навіть неділі, і це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рішуче відмовляється вірити в таємничих незнайомців з їхніми завданнями, в золоті монети, що являються на світ зі шлунка. Навіть море, добре літнє море з червоним буєм на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – і поготів.
І мама ожила. Із закінченням літа закінчилася й депресія, тим більше що роботи в їхній конторі було, як завжди, по вуха. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне – кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.
Потім прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж відкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.
– Валентин розлучився з жінкою, – сказала, звертаючись до увімкненого телевізора.
– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.
Мама склала листа назад у конверт і пішла до себе в кімнату. Саша вимкнула телевізор і засіла за підручник, по десять разів перечитувала параграф з історії – і не розуміла ні слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здається, в п’ятому класі, і ти ба – в програмі є…
А може, все обійдеться? Мало які стосунки бувають у людей. Звісно, погано, що він розлучився з жінкою… І ще гірше, що про це написав…
Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.
– Алло?
– Добрий вечір, Сашо. Це я.
Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавці.
– Ні, – тихо сказала Саша. – Вас…
У неї ледь було не вирвалося: «Вас не буває». Та вона прикусила язика.
– Скільки монет?
– Тридцять сім.
– А скільки було?
– І було тридцять сім. Чесне слово.
– Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.
І – короткі гудки в слухавці.
Монети зберігалися в старому гаманці, у глибині шухляди за стосиком книжок та конспектів. Саша розстібнула стару залізну блискавку, висипала вміст на стіл. Завмираючи, перелічила. Як і раніше, тридцять сім.
Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босі ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вішалки ключі.
Двері в мамину кімнату й далі були зачинені.
– Я зараз, – сказала Саша в простір. – Я… піду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи ліфта. Сусід з п’ятого поверху заходив у під’їзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повідку.
– Здрастуйте, – сказала Саша.
Сусід кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.
Саша вийшла під дощ. Було вже темно, світилися вікна в сусідніх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальті, неначе кольорові латки.
На мокрій лаві сидів чоловік у темно-синьому, як у Саші, блискучому од дощу плащі. Чорні окуляри він замінив на димчасті, але темрява осіннього вечора робила їх цілком непроникними.
– Привіт, Сашо. Злякалася?
Вона не чекала такої іронічної, приятельської інтонації. Здригнулася. Холодний вітер, пробравшись під нашвидкуруч накинутий одяг, лизнув голі коліна.
– Давай гроші.
Вона віддала йому монети разом з гаманцем. Він зважив мішечок на долоні, кивнув, сховав.
– Добре. У мене є для тебе завдання.
Саша роззявила рота.
– Просте завдання. Дуже просте. Щоранку, о п’ятій, ти повинна виходити в парк на пробіжку. Біжи, скільки зможеш – два кола по алеях, три кола. Як набігаєшся, залізь у густі кущі й попісяй на землю. Краще заздалегідь напитися води, щоб не виникло нежданої проблеми… Тільки без пропусків. Щоранку, о п’ятій.