Віта Ностра
Шрифт:
Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.
З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.
Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на
Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.
Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.
Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмінь.
А потім її знудило грішми. І відразу – парадоксально – стало легше.
Гірка монет росла. Саша складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового стола, під гіркою чернеток. Невідомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнім часом було багато іншого клопоту.
На поличці у ванній закріпилися помазок і бритва, у склянці із зубними щітками з’явилася чужа, і Саша більше не сміла тинятися по дому в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав усі інші, звичні запахи. І мама, котра, відколи Саша себе пам’ятає, завжди належала тільки їй, тепер ділила свою увагу між дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, діставалася левова пайка.
Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Він заводив з нею довгі розмови за вечерею, і делікатність заважала Саші одразу ж піти. Її чекали підручники, багато непрочитаних розділів та недописаних рефератів, на межі ночі й ранку її чекала пробіжка, принизливий похід у кущі й дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, про плани на майбутнє, докопувався, чого ж вона так хоче стати філологом, і чи не думала вона про літературні переклади з англійської, і що в деяких комерційних вузах є навіть стипендії й усякі стимулюючі програми для відмінників. Саша приймала ці розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потім ішла у свою кімнату й сиділа там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.
Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповідей про себе Саша не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик і дівчинка, про них він говорив багато й охоче, підкреслював, що їх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемірства, несла в кімнату чашку з охололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, у темні-темні дні Саша жорстоко страждала від недосипу.
На початку лютого сталася відлига, а потім – за одну ніч – усе знову підморозило. Саша вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулася, впала й зламала руку.
Сиділа, терплячи біль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передпліччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався їхати разом з Сашею, супився, співчував, казав якісь дурниці, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», і від його примовок Саші було встократ гірше. «Швидка», не довго думаючи, відвезла її в лікарняний травмопункт, де старий хірург, сірий од безсонної ночі та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гіпс.
– Як груші, – сказав медсестрі. – Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, – кивнув Саші, – підеш у районну поліклініку. І не переживай: з усяким буває. На молодих гоїться, як на собаках.
Валентин відвіз Сашу додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував, як вдало вийшло, що постраждала ліва рука, отже, Саша спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Саші здалося, що голова в неї перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамічну трубу і Валентинові слова, втягнені в одне вухо, зі свистом і ревом вилітають з другого.
Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоїла її мертвим голосом, пішла до себе й лягла, не знімаючи светра, на диван.
Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатися й роздягатися?
Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Саші в гіпсі ходити півтора місяця…
«…Люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всі умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?
Не переживай, сказав старий хірург. З усяким буває. Справді, якби Саші було років сімдесят – тоді біда. А так – незручність, неприємність, погано, але не трагічно…
Погано, але не трагічно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжі – як будувалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?
Саша пробралася на кухню. Накрапала собі маминої валер’янки, випила залпом – яка гидота! – і, забившись під ковдру, заснула.
Двадцять дев’ять по четвертій її підкинуло, наче трампліном. Саша сіла, зі сну нічого не тямлячи, спробувала випростати руку й сіпнулася од несподіваного болю.
Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!
У роті було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.
Небо знов очистилося. Горіли зірки. Лід у дворі був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний піском і сіллю. Гіпс на руці остигав – незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої години лишалося всього кілька хвилин, Саша йшла дедалі швидше. Спустилася в підземний перехід, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напівтемній трубі відлунювали від стін її квапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.
Перед входом у парк горів ліхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловік.
Саша пройшла мимо, цілеспрямована, як куля. І тільки опинившись на засніженій доріжці, здригнулася й озирнулася.
Світло ліхтаря віддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярів. Дві палаючі жовті цятки.
– Іди додому, – сказав чоловік під ліхтарем. – Відпочивай. Від сьогодні можеш уже не бігати.
У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашині нерви повернуться до рівноваги і її «вибрики» припиняться.