Віта Ностра
Шрифт:
Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальці, зайшла в прибій. Стоячи у воді по шию, розстебнула ліфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правій руці, попливла до буя.
У неясному світлі він здався не червоним, а сірим. Саша ляснула долонею по залізному боку. Буй відповів гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нікого. Ні душі.
Вона попливла назад. Від холодної води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами каміння, стала, балансуючи у хвилі, і зрозуміла, що розплутати мокрі ганчірочки й мотузочки, на які перетворився
Тоді, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорілої тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.
Загорнулася в нього й оглянулася знову.
Нікого. Ні душі. Море грається кинутим купальником, і небо з кожною хвилиною світлішає. У парку співають солов’ї.
Підібравши купальник, сарафан та босоніжки, Саша пошкандибала до синьої кабінки для перевдягання. Розтерлася рушником – і зненацька зраділа. Розправила плечі. Шкіра горіла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспіху Саша вдяглася, взулася, намацала ключі в кишені сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабінки й майже одразу зігнулася навпіл від блювотного спазму.
Упала навколішки, і її знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, і разом з нею – жовтуваті кружальця. Дзенькнули об камінь. Саша відкашлялася, продихалася. Блювота відпустила так само несподівано, як і почалася. На гальці лежали три тьмяні золоті монетки.
Удома, замкнувшись у ванній, вона роздивилася монети. Троє однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених ліній. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квітка. Що довше Саша дивилася – то об’ємніший здавався значок, він наче виступав, піднімався над площиною монети.
Вона протерла очі. На реверсі був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звісно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцінних металів, але в тому, що монети золоті, чомусь сумнівів не виникало.
По Вулиці, Що Веде До Моря, йшли перші перехожі. Доходило до шостої ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою і, затисши монети в руці, знову задумалася.
Трохи дерло в горлі. Нудоти більше не було. Можна, звісно, допустити, що Сашу знудило від учорашньої пахлави, а монети просто лежали на гальці. А чоловік у темних окулярах – маніяк, що складним і дивним чином здобуває можливість подивитися на голу дівчину. У напівтемряві. Рано-вранці.
Вона щільно заплющила запалені очі. Ні. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зі звичного світу в нереальний. Якщо вірити книжкам, це трапляється з людьми і навіть не дуже рідко.
Чи це все-таки сон?
Вона заснула несподівано для себе. А як прокинулась, був звичайний пізній ранок двадцять п’ятого липня. Мама з’явилася з кухні, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:
– Ти що, кудись ходила?!
– Купалася.
– Ти при своєму розумі?
– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаєш, як класно? На світанку. Нікого немає…
– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?
Саша знизала під ковдрою плечима.
– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходімо на пляж.
Саша переривчасто зітхнула.
– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.
– Ти не захворіла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Ні, температури немає… Дограєшся з цими нічними купаннями, весь відпочинок буде зіпсований.
Саша не відповіла. Стисла в кулаці монети так, що вони вп’ялися в долоню.
– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Візьми майонез у холодильнику… Ці золотенькі сусіди півбаночки нашого майонезу вже спожили, і нехай, на здоров’я, як-то кажуть.
Вона продовжувала витирати рушником сухі руки.
– Я домовилася на пляжі зустрітися з Валентином – незручно, знаєш, не з’явитися, я вчора обіцяла, що ми прийдемо…
Саша згадала вчорашній день. Валентином звали маминого співрозмовника, світловолосого й білошкірого, який так жваво спостерігав за далеким парадом дельфінів. Мама ще й представила її своєму новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущість була в маминому голосі, але Саша тоді не звернула уваги. Темний чоловік підвівся з лави й пішов, залишивши доручення – і страх. Саші було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квіти на клумбах… У Валентина був приємний одеколон, тонкий і терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.
– Ну йди, – Саша підтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… і теж до вас прийду.
– Будемо на колишньому місці, – швидко сказала мама. – Яйця на столі… Ну, то я пішла.
І, підхопивши вже зібрану сумку, поспішила до дверей. На порозі обернулася:
– Як ітимеш, купальник не забудь! Він на балконі сохне…
І вийшла.
Коли Саша прокинулася вдруге, залізний будильник показував пів на дванадцяту. На пляжі в цей час спека, натовп, і море кипить од тіл, наче суп з галушками. Пізно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годині о четвертій…
Її вразили такі прості, такі буденні думки. Піднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця відбилися на вологій шкірі. Саша обережно переклала їх з правої руки в ліву.
Що з ними робити? Зберегти, викинути?
Дзвінок у двері змусив її сіпнутись. Одна монета зісковзнула з долоні й покотилася під розкладачку. Нервуючись, Саша намацала її на запилюженому килимі, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокій.
– Хто там?
Теоретично це могла бути мама. Або, скажімо, листоноша. Або…
– Це я. Відкривайте.
Саша сахнулася.
У всій квартирі порожньо – сусіди на пляжі. Двері замкнені… тонкі двері з пресованої тирси, оббиті дерматином.
Монети прилипли до мокрої долоні. Утримуючи їх у кулаці, Саша однією рукою відімкнула двері – вийшло не відразу.
– Добренький деньок, – чоловік у непроникних окулярах переступив поріг. – Я ненадовго. Ходімо на кухню.
І пройшов по коридору, перший, наче багато разів бував у цій квартирі, наче був її хазяїном. Утім, будинок типовий, типовіших і не буває…