Віта Ностра
Шрифт:
– Перед вами група «А» першого курсу, – Кравець широким жестом указав на сцену. – Прошу шанувати.
У залі хтось кілька разів ляснув у долоні.
– Розклад буде вивішено на стенді одразу після першої пари. Група «Б», що сидить у залі, зараз іде на фізкультуру, спортзал на третьому поверсі, початок заняття через п’ять хвилин. Друга пара у вас – спеціальність, потім ми з вами зустрінемося знову й поговоримо докладніше. У групи «А» спеціальність на першій парі, аудиторія номер один. Зараз організовано вирушаємо на лекцію. Залишилося чотири хвилини,
Кравець зійшов по скрипучих східцях і покинув зал через бічні двері. Ліза відійшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула міні-спідницю. Сашу вразило, які в неї довгі ноги.
– Сашо!
Саша озирнулася. Оксана, у тій самій трикотажній кофті, махала їй рукою з середніх рядів.
– У різних групах будемо. Жаль, правда?
– Зараз на фізкультуру… – пробурмотів хтось.
– У мене й кросівок немає… Тільки капці…
Група «Б» потихеньку витягалася із залу. Саша обернулася до Кості.
– Хто така ця Лілія Попова? – запитала пошепки.
Костя хитнув головою:
– Гадки не маю.
– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалі сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…
– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мій батько. А що?
Аудиторія номер один була на першому поверсі і вхід у неї був з холу з кінною статуєю. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лінза прожектора. Світло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, ніби вода з тюленя. На підлозі лежали чіткі тіні величезних ніг у стременах.
– Чого ти не казав, що він твій батько?
– Хіба я знав, що ти його теж знаєш? Я думав…
– Якщо він… якщо ти його син, то як же… як він міг запхнути тебе в цю діру?!
– Хіба я знаю? Я його не бачив багато років… Вони з матір’ю розлучилися, коли… ну, не має значення… Він з’явився й поставив умову, ну і…
– А він точно твій батько?
– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!
– Чорт, – сказала вражена Саша.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою та крейдою на поличці посилювала подібність. Ледве встигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі деренчливо продзвенів дзвінок, і одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.
Відсунув стільця перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.
– Ну що ж… ще раз вас вітаю, студенти.
Мертва тиша була йому за відповідь, тільки билася об шибку очманіла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробіг очима список:
– Ґольдман Юлія.
– Є, – почулося з задньої парти.
– Бочкова Ганна.
– Є, – сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим лицем.
– Бірюков Дмитро.
– Є.
– Ковтун Ігор.
– Є.
– Кострицький Костянтин.
По аудиторії пробіг вітерець. Повернулося багато голів. Костя напружився.
– Тут, – сказав здавленим голосом.
– Коротков Андрій, – незворушно продовжував Кравець.
– Є.
– М’ясковський Денис.
– Тут!
Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперової сторінки. Дев’ятнадцять душ. У них у класі було майже сорок…
– Павленко Єлизавета.
– Я, – сказала Ліза.
– Самовій Олександра.
– Я, – видихнула Саша.
– Сокирко Євгенія.
– Є, – пробурмотіла маленька, дуже юна на вигляд дівчинка з двома довгими косами на плечах.
– Усі на місці, – задоволено визнав Кравець. – Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму у вас спеціальність.
Першокурсники зашаруділи. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.
– На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу підручників, – Кравець одімкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовій, роздайте товаришам книжки.
Саша, вірна синдрому відмінниці, встала перш, ніж здивувалася. Учителеві навіть з найкращою пам’яттю треба було кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Кравець запам’ятав усіх з першого разу – або навіщось виділив тільки Сашу?
Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бібліотекою. Книжки були однакові й не дуже нові. Саша пройшла по аудиторії, викладаючи на кожний стіл по два екземпляри.
На обкладинці був абстрактний візерунок з кольорових кубиків. Чорні букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».
– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш ніж хтось із першокурсників цікавлячись підняв палітурку.
Усі руки відсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на їхній з Костею стіл, сіла на своє місце.
– Слухаємо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваєте на початку шляху, який вимагатиме від вас усіх ваших сил. Розумових і фізичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримує не всякий. Вас ретельно дібрано, у вас є всі дані, щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не терпить малодушності й жорстоко мстить за лінощі, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від повного оволодіння програмою. Зрозуміло?
Муха, востаннє вдарившись об шибку, замертво впала на підвіконня.
– Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбалість і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?
Ліворуч од Саші зметнулася рука.
– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.
Піднялася Ліза, конвульсивним рухом обсмикнула спідницю.
– Розумієте, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос її тремтів.