Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Ші висіла в повітрі,поки Тім не підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися її, а тоді помчала понад рештками стежки вперед. Там знову стала ширяти в повітрі, усміхаючись і підкликаючи рукою. Волосся розсипалося по її плечах. Часом воно приховувало її крихітні груденята, а часом злітало догори від вітру, що його створювали її крила, і оголювало їх.
Удруге, коли підійшов ближче, Тім покликав її… але тихенько, боячись, що її крихітні барабанні перетинки луснуть, якщо він покличе її трохи гучніше.
— А де Збирач?
Її відповіддю знову був срібний передзвін сміху. Вона двічі зробила пірует у повітрі, підтягнувши коліна аж до плечей, а тоді стрімко помчала, затримавшись лише на мить — щоб озирнутися й переконатися, що Тім іде за нею. Так вела вона зачарованого хлопчика все глибше і глибше в Нескінченний ліс. Тім і не помітив, коли жалюгідна подоба стежки скінчилася і шлях повів його між високими залізними деревами, що їх бачили очі лише небагатьох людей, та й то давно-предавно. Не помітив він і того, що важкий кисло-солодкий запах залізних дерев поступився значно менш приємному смороду стоячої води й гнилих водоростей. Залізні дерева відступили. Попереду їх ще мало бути багато, цілі ряди, але не тут. Тім підійшов до самісінького краю величезного болота, знаного під назвою Фаґонар.
Ші, знову зблиснувши своєю дражливою усмішкою, полетіла далі. Її сяйво вже відбивалося у темній воді. Щось (не риба) розбило брудну поверхню, подивилося на повітряну непрохану гостю оком без вій і знову ковзнуло під поверхню.
Тім цього не помітив. Побачив він лише купину, над якою зараз висіла фея. Крок довелося б робити величенький, та не зробити його Тім не міг. Вона чекала. Щоб убезпечити себе, він стрибнув — і ледве зумів втриматися. Те зелене світіння було оманливим, через нього все здавалося ближчим, ніж насправді. Тім похитнувся і відчайдушно замахав руками. А ші тільки гірше зробила (ненавмисно, Тім був у цьому впевнений, вона просто гралася), швидко кружляючи довкола його голови, засліплюючи його своєю аурою і наповнюючи вуха передзвоном сміху.
Надії на те, що Тім втримається, було мало (а ще він не помітив лускатої голови, що випірнула на поверхню коло нього, випнутих очей і роззявленої пащеки, повної трикутних зубів), але він був молодий і спритний. Він відновив рівновагу і невдовзі вже стояв на купині.
— Як тебе звати? — спитав він у осяйної феї, котра ширяла в повітрі за купиною.
Попри її лункий сміх, він не був певен, що вона може розмовляти, а якщо й може, то чи відповість будь-якою мовою, високою чи низькою. Але вона відповіла, і те ім’я здалося Тіму найприємнішим з усіх, які він чув. Воно ідеально пасувало до її неземної краси.
— Арманіта! — вигукнула вона і знову полетіла, сміючись і кидаючи на нього кокетливі погляди.
Тім усе далі і далізаглиблювався слідом за феєю в болото Фаґонар. Іноді купини розташовувалися так близько, що він міг переступати з однієї на іншу. Але що далі в болото, то частіше доводилося стрибати, і стрибки ставали щораз довші. Хоча страшно Тіму не було. Навпаки — він був у ейфорії, засліплений, і сміявся щоразу, коли ледь не втрачав рівновагу. Він не помічав, що поверхнею води за ним невідступно пливуть V-подібні фігури, протинаючи чорну воду, мов голка кравчині — шовк. Спочатку така фігура була одна, потім їх стало дві, три, а потім і півдесятка. Його кусали жуки-кровопивці, а він змітав їх, навіть не відчуваючи, що вони жалять і залишають на шкірі криваві ляпки. Так само не помічав він згорблених, проте більш-менш вертикальних тіней, що супроводжували його з одного боку і жадібно розглядали хлопчика палаючими в темряві очима.
Кілька разів він тягнув руку до Арманіти й гукав:
— Не тікай, я тебе не скривджу! — Та вона весь час уникала потрапляти йому до рук, а один раз прослизнула між його пальців, що вже змикалися, і полоскотала шкіру крильцями.
Аж ось Арманіта облетіла довкола купини, що була більшою за інші. На ній нічого не росло, і Тім подумав, що насправді то великий камінь — перший, який він бачив у цих краях, де все здавалося радше хистким, ніж твердим і непорушним.
— Надто далеко! — викрикнув Тім до Арманіти. Він роззирнувся навколо в пошуках ще одного камінця, на який можна було б стрибнути, і не знайшов. Якщо він хотів потрапити на наступну купину, то мусив спочатку скакнути на той камінь. Арманіта все манила його рукою.
«Може, і вдасться, — подумав він. — Напевно, вона вважає, що мені це до снаги, інакше навіщо би підкликала?»
На тій купині, де він стояв, не було місця для розгону, тому Тім зігнув коліна і стрибнув у довжину, вклавши у стрибок усю свою силу. Він пролетів над водою і вже в польоті побачив, що не потрапить на камінь, для цього йому не вистачить зовсім трохи. Тож він витягнув уперед руки. Приземлився на груди й підборіддя, ударившись так сильно, що перед очима, і без того засліпленими сяйвом феї, виникли яскраві цятки. Тім ще встиг збагнути, що зовсім не за камінь тримається руками (хіба що камені дихали), а тоді десь позаду нього пролунав гучний огидний рик. А слідом за цим розлігся плюскіт і Тіму забризкало спину й шию теплою водою, що аж кишіла жуками.
Він видряпався на камінь, що каменем не був, розуміючи, що впустив удовину лампу, та торба ще була при ньому. Якби він не намотав її собі щільно на зап’ястя, то й торба упала б у воду. Бавовна була волога, та не мокра. Поки що принаймні.
А тоді, коли він уже відчував, що потвора позаду нього дихає в спину, «камінь» став підійматися. Тім стояв на голові якоїсь істоти, що спала в грязюці й болотяній твані. І те, що її розбурхали, їй не сподобалося взагалі. Тварюка проревіла, і з рота в неї вирвався зелено-помаранчевий вогонь, який спалив очерет, що витикався з води.
Не завбільшки з хату, ні, певно, що ні, та все одно це дракон і, о боги, я стою в нього на голові!
Подих чудовиська яскраво осяяв усю ту ділянку Фаґонара. Тім побачив, як гнеться навсібіч очерет, коли істоти, що невідступно слідували за ним, порснули від драконового полум’я. А ще Тім устиг помітити ще одну купину, трошки більшу за ту, з якої потрапив на своє теперішнє — і дуже небезпечне — місце.
У Тіма не було часу переживати, що його з’їсть величезна риба-канібал, якщо він не дострибне, чи що наступний віддих дракона перетворить його на хлопчика-вуглинку, якщо він усе-таки потрапить на купину. З нерозбірливим криком Тім стрибнув. То був його найдовший стрибок у житті, чи не занадто довгий. Довелося обома руками вчепитися у меч-траву, щоб не звалитися у воду. Гостра трава врізалася йому в пальці. Подекуди пагони трави були ще гарячі й курилися від артилерійського залпу розлюченого дракона, але Тім стійко тримався. Думати про те, що його могло чекати, якщо він упаде з цього крихітного острівця, Тім не хотів.
Хоча здобута позиція теж була не те щоб дуже безпечною. Він спромігся стати на коліна й озирнувся туди, звідки прийшов. Дракониха (бо то була сучка — на голові в неї виднівся рожевий дівчачий гребінець) піднялася з води й стала на задні лапи. Була вона, звісно, не завбільшки з хату, та з Блекі, Збирачевим жеребцем, могла розмірами позмагатися. Вона двічі змахнула крильми — і навсібіч бризнули краплі, а вітер був такий потужний, що відгорнув Тіму злипле від поту волосся з лоба. Крила лопотіли, мов простирадла на сильному вітрі, коли його мати вивішувала їх сушитися на мотузці.