Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
З тихим раптовим плюскотом з води вистромилася, наполовину розчепіривши пазурі, велетенська лапа. І сей Стерничий ніжно, як мати вкладає спляче дитя в колиску, поклав скривавлений шмат кабана у ту вимогливо простягнуту лапу. Пазурі зімкнулися на м’ясі, й у воду впало кілька крапель витиснутої крові. А потім, так само тихо, як і з’явилася, лапа зникла зі своєю даниною.
«Тепер ти знаєш, як задобрити дракона», — подумав Тім. Йому спало на думку, що він перебував у вирі надзвичайно цікавих історій, таких, що змусили б не лише Старого Скабку, а й усе село Лісове слухати з роззявленими ротами. Але Тім не знав, чи доживе до тієї миті, коли зможе їх розповісти.
Плоскодонка вдарилася об купину.Веслярі посхиляли голови й поприкладали кулаки до лобів. Стерничий зробив те саме. Він жестом показав Тіму залазити в човен, і той помітив, що на худій руці в нього теліпалися довгі смуги зеленого і коричневого моху. Та сама рослинність вкривала його щоки й поодиноко росла на підборідді. Навіть його ніздрі, здавалося, були забиті рослинністю, тому дихати він мусив через рот.
«І ніякі це не болотяники, — подумав Тім. — Це рослинники. Мутанти, які стали частиною болота, на якому живуть».
— Кажу спасибі, — сказав Тім Стерничому і торкнувся боком кулака свого лоба.
— Хайл! — відповів Стерничий і розплився в усмішці. Ті кілька зубів, що при цьому відкрилися, були зелені, та це не робило усмішку менш чарівливою.
— Добре, що ми зустрілися, — мовив Тім.
— Хайл, — повторив Стерничий, і всі підхопили за ним, аж болото задзвеніло: Хайл! Хайл! Хайл!
На березі(якщо землю, що тремтіла й чвакала під ногами, можна було назвати берегом) все плем’я скупчилося довкола Тіма. Від них ішов дуже сильний дух землі. Тім тримав чотиристволку в руці, не тому, що збирався стріляти чи бодай погрожувати їм, а тому, що вони виявляли таке очевидне бажання її пороздивлятися. Якби хтось із них простягнув руку, щоб торкнутися, він би поклав рушницю в торбу. Але ніхто рук не тягнув. Вони рохкали, вони жестикулювали, вони джерґотали по-пташиному, але, крім «хайл», ніхто не вимовив ні слова, яке Тім зміг би розібрати. Та коли він заговорив до них, то не було жодних сумнівів, що його розуміють.
Він нарахував щонайменше шістнадцятеро людей — усі чоловіки й усі мутанти. Окрім розмаїтої зелені, на більшості з них росли грибкові нарости, схожі на ті гриби, що їх Тім бачив на колодах блоссі, які тягав на тартаку. А ще їхня шкіра була уражена чиряками й гнійними ранами. Зненацька Тімом опанувала майже-впевненість: десь неподалік могла бути жінка (чи навіть декілька жінок), але дітей не було. Це плем’я вимирало. Невдовзі їх поглине Фаґонар, так само, як дракониха забрала свій жертовний кусень м’яса. Та тим часом вони дивилися на нього такими поглядами, які він теж пригадав з часів своєї роботи на тартаку. Так вони з хлопцями дивилися на бригадира, коли останнє завдання вже виконали, а наступного ще не дали.
Фаґонарське плем’я вважало його стрільцем. Безглуздо, бо він був лише дитиною, та все ж… І всі вони, принаймні на ту мить, були в його розпорядженні. Для них то було легко, але Тім ніколи ніким не командував і навіть не мріяв про це. Чого він хотів? Якби він попросив їх відвезти його назад на південний кінець болота, вони б зробили це, безперечно. А звідти вже він сам би знайшов дорогу до Стежини Залізних Дерев, яка привела б його назад у село Лісове.
Додому.
Задум був розумний, і Тім це знав. Та коли він повернеться, його мати так само буде сліпою. Навіть якщо Великого Келза зловлять, це не допоможе повернути їй зір. І виявиться, що він, Тім Рос, ризикував життям даремно. А що гірше — Збирач може побачити його втечу на південь у своїй срібній мисці й посміятися з нього. І та підла фея, мабуть, сидітиме в нього на плечі й реготатиме разом з ним.
Розмірковуючи над цим, він згадав слова вдови Смек ще з тих щасливих часів, коли він був простим школярем і найбільшою його турботою було виконати всю хатню роботу до повернення з лісу тата. Єдине дурне запитання, хлопчики й дівчатка, — це те, якого ви не поставили.
Повільно (і без особливої надії) Тім заговорив до тубільців:
— Я вирушив на пошуки Мерліна, великого чарівника. Мені сказали, що в нього є будинок у Нескінченному лісі, але чоловік, від якого я це почув, був… — Був негідником. Брехуном. Жорстоким штукарем, який розважався тим, що заводив на манівці дітей. — Він був ненадійний, — закінчив Тім. — Ви тут на Фаґонарі коли-небудь чули про цього Мерліна? Він носить гостроверхий капелюх кольору сонця.
Він очікував, що вони почнуть хитати головами чи не зрозуміють запитання. Та натомість члени племені відійшли від нього, зібралися в тісне коло й заторохкотіли. Так тривало щонайменше десять хвилин, і в кількох випадках обговорення переходило на доволі високі ноти. Та нарешті вони повернулися на те місце, де чекав Тім. Руки-покручі, вкриті чиряками, виштовхнули вперед колишнього Стерничого. Цей шановний був широкоплечий і кремезний. Якби він не виріс на гадючому отруйному баговинні під назвою Фаґонар, то його можна було б вважати симпатичним. Очі в нього світилися розумом. А на грудях, над правим соском, випинався і дрижав величезний червоний чиряк.
Він здійняв догори палець. Той жест Тім упізнав одразу: вдова Смек таким чином казала своїм учням «слухайте мене уважно». Тім кивнув і показав двома пальцями правої руки (тієї, що не тримала зброї) собі в очі, так, як учила їх удова.
Стерничий — найкращий лицедій у їхньому племені, здогадався Тім, — кивнув у відповідь, потім погладив повітря довкола скуйовджених заростей щетини й рослинності у нього на підборідді.
Тім відчув, як його пронизує радість.
— Борода? Так, у нього є борода!
Далі Стерничий погладив повітря над головою і зімкнув кулак, показуючи, що капелюх не просто високий, а конусоподібний.
— Так, це він! — І Тім на радощах аж розсміявся.
Стерничий усміхнувся, але Тімові та усмішка видалася стурбованою. Декілька інших тубільців заджерґотіли й затріскотіли. Стерничий показав їм рукою, щоб затихли, і знову обернувся до Тіма. Та не встиг він продовжити свою німу виставу, як чиряк у нього над соском луснув фонтаном гною і крові. А з нього виліз павук завбільшки з яйце вільшанки. Схопивши, Стерничий розчавив його й викинув. На очах у Тіма, який дивився на все це з жахом і цікавістю, він однією рукою роздер рану. Коли її боки розійшлися, мов губи, він іншою рукою заліз усередину і витяг слизьку жменю яєць, що ледь помітно пульсували. Стерничий недбало викинув їх, позбувся, як міг би позбутися хтось, хто витяг з носа цілу жменю шмарклів, які висякав з носа одного холодного ранку. Інші тубільці не надали цьому ні найменшої уваги. Вони чекали продовження вистави.
Полікувавши таким чином свій чиряк, Стерничий сперся долонями об землю, став навколішки й почав розгойдуватися вперед і назад, мов хижак, та гарчати. Потім перестав і подивився знизу вгору на Тіма, а той похитав головою. Нічого сказати він не міг, бо саме змагався зі своїм шлунком, у якому все переверталося. Ці люди щойно врятували йому життя, і він думав, що блювати перед ними було б дуже неввічливо.
— Сей, я не розумію. Пробачте.
Стерничий знизав плечима й звівся на ноги. Густа рослинність у нього на грудях тепер була закапана кров’ю. Він знову показав бороду і високий конічний капелюх. Знову впав на землю, загарчав і загойдався. Тільки цього разу до нього приєдналися інші члени племені, ненадовго перетворившись на зграю небезпечних тварин. Щоправда, ілюзію трохи псував їхній сміх і добрий настрій.