Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на дорогоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі небагато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.
— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.
— Постараюся, — прошепотіла вона.
Одна крапля в ліве око.
— Пече? — спитав він.
— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.
Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?
— Мамо, ти що-небудь бачиш?
— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!
Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо закричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.
— Мамо? Мамо! Що таке?
— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала долоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій дорогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!
А так раділи вони й далі, але про це розповідати не варто, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.
Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька.
Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж багатьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.
Тім лише всміхнувся і похитав головою.
— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.
— Хто, Тіме? Який чоловік?
— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.
— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З десятка яєць щонайменше! І з беконом з комори!
Усміхаючись, Тім узяв її за плечі й ніжно поклав назад на подушки.
— Яєчню й м’ясо я посмажити зумію. І навіть принесу тобі. — Йому дещо спало на думку. — Сей Смек могла б поїсти з нами. Дивно, як це наші крики її не розбудили.
— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, поки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обережно, не налякай.
Тім знову поцілував маму в щоку і вийшов з кімнати. Вдова спала в кріслі небіжчика біля вогнища, опустивши підборіддя на груди, надто втомлена, щоб навіть хропіти. Тім обережно поторсав її за плече. Її голова відкинулась назад і знову безсило впала на груди.
Зненацька жахлива впевненість опанувала Тімом. Він обійшов крісло і став спереду. Від побаченого його ноги ослабли, і він упав на коліна. Її зірвана вуаль валялася на підлозі. Мертві руїни колись вродливого обличчя жахали, щелепа відвисла. Єдиним уцілілим оком вона порожньо дивилася на Тіма. На грудях її чорної сукні запеклася кірка крові, бо їй від вуха до вуха розрізали горло.
Тім втягнув повітря, щоб закричати, але не зміг видихнути, бо міцні руки зімкнулися на його горлі.
Берн Келз прокрався у вітальню з передпокою,де сидів на своїй валізі й намагався пригадати, нащо вбив стару жінку. Напевно, через вогнище. Він дві ночі провів, трясучись під стогом сіна в клуні в Глухого Рінкона, а цій старій кицьці, котра вбивала в голову його пасербу купу непотрібних знань, весь час було тепло. То було неправильно.
Він бачив, як хлопчик пішов у кімнату до матері. Чув крики радості Нел, і кожен був йому як кістка в горлі. Вона мала право кричати тільки від болю. Це вона накликала на нього всі біди, зачаклувала його своїми високими грудьми, тонкою талією, довгим волоссям і сміхом в очах. Він сподівався, що з роками його перестане так сильно до неї вабити, та не так сталось, як гадалось. Врешті-решт йому просто треба було її мати. Інакше навіщо він убив свого найкращого і найдавнішого друга?
А тепер ще цей хлопчисько, через якого його цькують, мов того звіра. Сучка була погана, а її щеня ще гірше. І що то таке було в нього за поясом? О боги, невже то була зброя? Де він міг її дістати?
Келз душив Тіма, аж поки хлопчик не ослаб, не перестав відбиватися і просто не обм’як у міцних руках лісоруба, хрипко дихаючи. Тоді витяг рушницю в Тіма з-за пояса і кинув її на підлогу.
— Куля — це надто добре для такого набридливого малого, як ти, — сказав Келз. Його губи були навпроти Тімового вуха. Десь наче здаля, немовби всі відчуття пішли в глиб його тіла, Тім відчув, як лоскоче йому шкіру борода його вітчима. — Так само, як і ніж, яким я перерізав горло старій хворій суці. Для тебе в мене буде вогонь, щеня. Там ще повно жарин. Вистачить, щоб підсмажити тобі очі й попекти шкіру на…
Пролунало тихе булькання, і зненацька руки, що душили його за горло, зникли. Тім обернувся, судомно вдихаючи повітря, що вогнем обпікало легені.
Келз стояв біля крісла Великого Роса і недовірливо дивився через голову Тіма на комин з сірого плитняку. Кров бризкала на правий рукав його фланелевої сорочки лісоруба, на якій досі були сліди сіна після ночей, коли він переховувався в клуні у Глухого Рінкона. Над правим вухом у нього в голові виросло руків’я сокири. Позаду нього стояла Нел Рос, і весь перед її сорочки був забризканий кров’ю.
Повільно, дуже повільно переставляючи ноги, Великий Келз розвернувся до неї обличчям. Він торкнувся леза сокири, вгородженого в голову, і простягнув до неї руку, повною крові долонею догори.
— Я розрізала мотузку, нелюде! — прокричала Нел йому в лице, і Берн Келз повалився мертвий на підлогу, неначе його прикінчили ці слова, а не сокира.
Тім затулив обличчя долонями,неначе хотів прогнати з-перед очей і з пам’яті те, що бачив щойно… хоча знав, що це видовище переслідуватиме його до кінця життя.