Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
— Але ви не знаєте, хто то був.
Лука похитав головою.
— Можу тільки сказати, що то було десь між дванадцятою ночі й шостою ранку, бо то час, коли все тихо.
— Повертайтеся до своїх товаришів і скажіть їм спасибі. Вже зовсім скоро ви теж будете пити. — Але ті дні, коли сей Лука пив, скінчилися. Людина ніколи не знає, чи не так?
Він пішов, і я окинув їх усіх поглядом. Лука був найстарший. Здебільшого шахтарі були середнього віку, і декілька зовсім молодих. Вони здавалися радше зацікавленими й збудженими, ніж переляканими, і я цілком міг їх зрозуміти. Вони випили по дві чарки, пожвавішали, і це внесло якесь різноманіття в нудну рутину їхніх буднів. Ніхто з них не здавався підозрілим чи винуватим, усі були тими, ким були: сільчаниками з напівмертвого шахтарського містечка, де закінчувалися залізничні колії.
— Джеймі, — сказав я. — На кілька слів.
Разом ми підійшли до дверей, і я заговорив йому на вухо. Я дав йому доручення й попросив його виконати якнайшвидше. Джеймі кивнув і розчинився у штормовому надвечір’ї. А може, то був ранній вечір.
— А він куди? — поцікавився Веґ.
— Це не ваш клопіт, — відказав я і обернувся до чоловіків з синіми татуюваннями на щиколотках. — Вишикуйтеся, коли ваша ласка. Від найстаршого до наймолодшого.
— А я от не знаю, старий я чи молодий, — сказав лисуватий чоловік з наручним годинником, що тримався на поіржавілому й перетягнутому стрічкою ремінці. Деякі шахтарі засміялися і закивали.
— Постарайтеся зробити це якнайкраще, — сказав я.
Їхній вік не цікавив мене, але на обговорення й суперечки пішло трохи часу, а саме це й було мені потрібно. Якщо коваль виконав своє доручення, усе було б добре. Якщо ні, я збирався діяти за ситуацією. Стрілець, який не вміє цього робити, довго не живе.
Шахтарі бігали, мов дітлахи, що граються в «Море хвилюється», мінялися місцями, аж поки не вишикувалися (дуже приблизно) за віком. Першим стояв Лука, Наручний Годинник — посередині, а замикав ряд хлопець мого віку, той, що зізнався, що вони завжди всього бояться.
— Шерифе, запишіть, будь ласка, їхні прізвища, — попросив я. — А я піду побалакаю з хлопчиком.
Біллі Стрітер стояв біля ґрат камери для п’яниць і хуліганів. Він чув нашу розмову, і вигляд у нього був настрашений.
— Він тут? — спитав Біллі. — Шкуряк тут?
— Думаю, так, — відповів я. — Але ми не можемо знати напевне.
— Сей, мені так лячно.
— Я тебе розумію. Але камеру замкнено, а ґрати з надійної сталі. Він не дістане тебе, Біллі.
— Ви не бачили його, коли він ведмідь, — прошепотів Біллі. Очі в нього були величезні й блискучі та незмигно дивилися в одну точку. Такі очі я бачив у чоловіків, коли їм добряче зацідили у щелепу. Це погляд, який з’являється перед тим, як коліна підігнуться. Вітер надворі тонко завищав попід стріхою тюрми.
— Тім Хоробре Серце теж боявся, — сказав я. — Але йшов уперед. Від тебе я очікую того самого.
— А ти будеш тут?
— Еге ж. І мій друг, Джеймі, теж.
І тут двері контори відчинилися. Всередину, неначе прикликаний моїми словами, ввалився, обтрушуючи солончак з сорочки, Джеймі. Я дуже зрадів, його побачивши. Хоча запах пітних ніг, який він приніс з собою, був менш приємним.
— Узяв? — спитав я.
— Так. Доволі гарна річ. А ось список імен.
І те, і те Джеймі передав мені.
— Синку, готовий? — запитав він у Біллі.
— Мабуть, так, — сказав Біллі. — Я вдам, що я Тім Хоробре Серце.
Джеймі серйозно кивнув.
— Слушно. Бажаю, щоб усе вдалося.
Повз тюрму промчав дуже сильний вихор. У заґратоване вікно камери для п’яниць і хуліганів ввірвалася хмарка шорсткої пилюки. І знову моторошно закричав під дахом вітер. Сутінь усе густішала й густішала. Мені спало на думку, що ліпше (безпечніше) було б замкнути сільчаників у тюрмі й відкласти справу на наступний день. Але дев’ятеро з них нічого не скоїли. Так само, як і хлопчик. Найкраще було зробити все одразу. Звісно, якщо можна було щось зробити.
— Послухай мене, Біллі, — сказав я. — Зараз я проведу їх повз камеру, дуже повільно. Може, нічого й не станеться.
— Д-добре. — Голос у нього був кволий.
— Не хочеш спершу води випити? Чи попісяти?
— Не хочу, — сказав він зі страшенно переляканим виглядом. — Сей? А у скількох із них сині кільця на щиколотках?
— В усіх.
— Тоді як…
— Вони не знають, скільки ти бачив. Просто дивися на кожного, хто буде проходити. І відійди трохи далі. — Щоб до тебе не могли дотягтися, ось що я мав на увазі, але вголос цього не промовив.
— А що я маю казати?
— Нічого. Хіба що побачиш щось таке, що стане поштовхом для пригадування. — Але на це надії було мало. — Джеймі, заводь їх. Шериф Піві на початку шеренги, Веґ — у кінці.
Він кивнув і вийшов. Біллі простягнув руку крізь ґрати. Я не одразу зрозумів, що він хоче, та потім допетрав. І на мить стиснув його руку.
— Біллі, відійди. І пам’ятай обличчя твого батька. Він дивиться на тебе з галявини.
Хлопчик послухався. Я глянув на список, пробіг очима по іменах (з помилками написаних, певно), які нічого для мене не означали, тримаючи руку на руків’ї свого правого револьвера. У ньому був дуже особливий заряд. Ванней казав, що є лише один спосіб убити шкуряка: гострим предметом зі священного металу. Я заплатив ковалеві золотом, але куля, яку він для мене відлив, та, що потрапить під барабан при першому зведенні курка, була зі щирого срібла. Це могло подіяти.
Якщо ні, далі я збирався продовжувати свинцевими.
Двері відчинилися, і зайшов шериф Піві. У правій руці він тримав молоток з залізного дерева завдовжки два фути. Сирівцевий підвісний шнур обвивався довкола його зап’ястя. Заходячи в двері, шериф ніжно погладжував робочий край молотка лівою долонею. Його очі натрапили на хлопчика в камері, білого як крейда, і він усміхнувся.
— Привіт-привіт, Біллі, сину Білла, — сказав він. — Ми з тобою, все буде добре. Боятися нема чого.
Біллі спробував вичавити з себе усмішку, але від переляку нічого не вийшло.
Наступним, погойдуючись на своїх ногах-пеньках, пішов Стеґ Лука. За ним ішов майже такий самий старий чолов’яга, з облізлими білими вусами. Темне сиве волосся спадало йому на плечі, а у примружених очах танцювали зловісні вогники. А може, був він просто короткозорий. У списку він був позначений як Боббі Фрейн.
— Ідіть повільно, — наказав я, — щоб цей хлопчик міг добре вас роздивитися.
Вони пішли. Кожному, хто проходив повз камеру, Білл Стрітер стривожено зазирав у лице.