Вітер у замкову шпарину
Шрифт:
— Cумніваюся, — сказав я.
— Я теж, але тепер уже ми ніколи не дізнаємося, чи не так? — Кицька спробувала вилізти на неозорий гральний майданчик її колін, та Еверлін її кишнула. — В одному я впевнена: він таки розмовляв з нею. Чи то через вікно її келії пізно вночі, чи то в її тривожних снах, тепер уже ніхто не довідається. Ту таємницю вона забрала з собою на галявину, бідолашна.
На це я не відповів нічого. Коли хтось приголомшений і пригнічений, краще мовчати, бо в такому стані кожне слово буде неправильним.
— Твоя мати поїхала від нас невдовзі по тому, як ми вигнали цього Бродклоука. Вона сказала, що має виконати одне завдання і багато гріхів спокутувати. Вона сказала, що сюди приїде її син. Я спитала, звідки вона знає, і Ґабріела відповіла: «Бо ка — це колесо, і воно завжди обертається». Вона залишила це для тебе.
Відкривши одну з численних шухляд свого стола, Еверлін витягла звідти конверт. На ньому добре знайомим мені почерком було написано моє ім’я. Лише мій батько міг знати той почерк краще. Колись та рука гортала сторінки гарної старої книжки, коли мати читала мені «Вітер у замкову шпарину». Еге ж, і ще багато різних книжок. Я любив усі оповідки, записані на сторінках, що їх перегортала та рука, але ту руку я любив понад усе. А ще більше любив голос, який їх читав під акомпанемент вітру надворі. То було в ті дні, коли її ще не збили з пуття і вона не впала в розпусту, яка зрештою і привела її під приціл револьвера в іншій руці. У моїй руці, у моїй.
Еверлін підвелася і розгладила свій величезний фартух.
— Я мушу йти подивитись, як там у інших краях мого маленького королівства. Поки що прощаюся з тобою, Роланде, сину Ґабріели, і прошу лише про одне: зачини двері, коли йтимеш. Замкнуться вони самі.
— Ви довірите мені свої речі? — спитав я.
Вона розсміялася, вийшла з-за столу й знову мене поцілувала.
— Стрільцю, та я тобі й життя своє довірю. — І вона пішла, така висока, що мусила нагнути голову, коли виходила у двері.
Я довго сидів і дивився на останнє послання Ґабріели Дескейн. Моє серце переповнювали ненависть, і любов, і жаль — усе те, що переслідувало мене з дня її смерті. Я хотів було спалити його непрочитаним, та зрештою розірвав конверт. Всередині лежав один-єдиний аркуш паперу. Рядки були нерівні, чорнило, яким вони були написані, вицвіло в багатьох місцях. Думаю, жінка, яка писала ті рядки, щосили чіплялася за жалюгідні рештки здорового глузду. Навряд чи багато людей зрозуміли б її слова, та для мене вони мали сенс. Я певен, мій батько б теж їх зрозумів, та я ніколи не показував йому листа й не розказував про нього.
Пишний обід який я з’ їла був зіпсутий
палац виявився тюрмою
як пече Роланде
Я згадав Веґа, що помирав од укусу змії.
Якщо я повернусь і розкажу що знаю
що я підслухала
Ґілеад ще врятується на кілька років
ти ще врятуєшся на кілька років
твій батько хоч йому завжди було до мене байдуже
Слова «хоч йому завжди було до мене байдуже» мати викреслила кількома жирними лініями, проте я все одно зміг їх прочитати.
він каже я не посмію
він каже «ховайся в Безтурботності поки смерть не знайде тебе».
він каже «якщо повернешся смерть знайде тебе рано».
він каже «смерть знищить єдиного в світі до кого тобі не байдуже».
Він каже «хочеш померти від руки свого виплодка і побачити
як усе хороше
усе добро
кожна думка сповнена любові
виливається з нього як вода з підгузка?
за Ґілеад якому не було до тебе діла
і який так чи інак приречений?
Але я мушу повернутися. Я молилася про це
і медитувала на це
і голос який я чую завжди промовляє ті самі слова:
ЦЬОГО ВИМАГАЄ КА
Було там написано ще трохи. Ті слова за роки своїх мандрів після розгромної битви на Єрихонському пагорбі й падіння Ґілеаду я перечитував безліч разів. Я водив по них пальцем, аж поки аркуш не розвалився на шматки і його не підхопив вітер — вітер, що віє у шпарину часу. Зрештою вітер забирає все, чи не так? А чом би й ні? Яка різниця? Якби все приємне не зникало з нашого життя, нічого приємного в житті не було б узагалі.
Я сидів у кабінеті Еверлін, поки не опанував себе. А тоді поклав останнє слово своєї матері — її заповіт — у свій кошіль і вийшов, зачинивши за собою двері. Знайшов Джеймі, й ми поїхали в місто. Того вечора було світло, і була музика, і були танці, багато смачних наїдків і море вина, щоб їх запити. А ще були жінки, і тієї ночі Мовчун Джеймі втратив свою незайманість. Наступного ж ранку…
Буря скінчилася
1
— Того вечора, — сказав Роланд, — було світло, і була музика, і були танці, багато смачних наїдків і море вина, щоб їх запити.
— Бухло, — резюмував Едді й трагікомічно зітхнув. — Я пам’ятаю, що це таке.
То були перші слова, що прозвучали в їхньому колі за дуже довгий час, і вони зруйнували чари, які тримали їх усю ту довгу вітряну ніч. Всі заворушилися, мов прокидаючись після міцного сну. Усі, крім Юка — той досі лежав перед вогнищем на спині, розчепіривши короткі лапи. Кінчик язика комічно звисав з рота.