В зоряні світи
Шрифт:
В бурі оплесків потонули останні слова вченого.
Потім до мікрофона підійшов голова Комітету по організації перельоту і зачитав постанову уряду про експедицію. А тоді, забувши офіціальність, кинувся обнімати і цілувати астронавтів. Схвильовано вигукував:
— Щасти вам, друзі!
Останні хвилини на Землі. Гарячкові поцілунки, нервові потиски рук, обійми. І сльози, звичайно…
— Щасливого польоту!
Нарешті, екіпаж рушив до “Комети”. Ольгу наздоганяє заплакана мати, мокрими щоками притуляється до її обличчя.
— Це я так,
Автокран легко підняв їх до люка ракети. Прощальні помахи рук, і люк за ними зачинився.
— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Пропонуємо негайно відійти від огорожі!
Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в “безпечні місця”. Зрештою натовп одхлинув.
А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.
— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!
— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.
Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.
— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускає!
Режисер на диво спокійно відповів:
— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…
В цю мить загриміло, загуркотіло, наче обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі густу стіну акацій, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.
Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була коротка мить. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась у небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою, і… зовсім зникла. її поглинув безмежний простір.
— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!
Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані розходились люди.
В польоті
В перші хвилини після старту члени екіпажу “Комети” відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. “Комета” пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.
Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль,
Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.
Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.
— О, це — Індійський океан! — вигукнув він.
— А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!
Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його спокійна, здавалось, непорушна. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!
Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!
А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.
Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді “Комета” помчить з космічною швидкістю.
— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.
— По місцях! — скомандував Плугар.
Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.
“Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?”
Микола Загорський поринув у забуття, йому здалося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його шепотіли: “Я — “Комета”. Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!”
Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.
А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце і яскрів Місяць.
Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігрівання її стін.