Вальдшнепи

Хвильовий Микола

— Ну от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три — тридцять п'ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши з сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцiї. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подiї вони прийняли крiзь призму своєї романтичної уяви про свiт. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.

— Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, — сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньої карамазовщини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.

— Нiчого я вiд нього не чула, — сухо промовила Аглая i продовжувала: —

Отже, маємо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своїм розмахом, своїми соцiальними iдеалами, що їх вона поставила на своєму прапорi. В iм'я цих iдеалiв вiн iшов на смерть i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване "соцiалiстичне" оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло й що його Комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собi "собiрателя землi руської" i спускається, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть i стояв грiзною примарою на путях до свiтового прогресу i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму.

— Але це до нашої справи, здається, не має нiякого вiдношення? — обережно вставив товариш Вовчик.

— Чи не боїшся ти, що нас хтось пiдслухає? — з'язвила Аглая. — Тодi я буду мовчати.

— Будь ласка, — здвигнув плечима лiнгвiст. — Чого менi бояться, коли я цiлком радянська людина i всi це добре знають. Що я не люблю полiтики, так це зовсiм iнша справа.

— Ти, здається, не любиш i фiлософiї?

— Це все одно.

— Ну так тодi я продовжую, бо це якраз i йде до справи. Словом, Дмитрiй Карамазов i Дмитрiї Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зi своєю партiєю рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тiльки партiї, але й тим соцiальним iдеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарештi, зрада самим собi. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь iдiотському роздорiжжi. I от Карамазови почали фiлософствувати й шукати виходу з зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо вони шукали парикмахерськi перпетуум мобiле: шукали такого становища, коли й вiвцi залишаються цiлi й вовки не почувають голоду. Коротко кажучи нi недоучки остаточно заплутались i, таким чином, прийшли до душевної кризи. Цi Карамазови забули що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумнi й талановитi) не здiбнi бути оформителями й творцями нових iдеологiй, бо їм бракує широкої iндивiдуальної iнiцiативи й навiть вiдповiдних термiнiв, щоб утворити програму свого нового свiтогляду. Це запальнi Дiцгени, що їх використовують Маркси та Енгельси але це не Маркси й Енгельси. Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революцiї, хоче таки розв'язувати проблеми унiверсального значення, але вiн їх розв'язує в хаосi своєї iдеологiчної кризи, в хаосi своїх недоношених уявлень про картину свiту i тому послiдовно мусить прийти до розбитого корита.

— I все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш, — знову вставив товариш Вовчик.

— Зараз буде ясно, — сказала Аглая й запалила нову папiроску.

— Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немає без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеї вiдродження його молодої нацiї, i ця оддушина може спасти його. йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першої зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, — один цей факт не мiг не

положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене. Закохався як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

— Ти вже скiнчила? — зiтхнув iз полегшенням товариш Вовчик.

— Скiнчила.

— I все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.

— Вiдкiля ж це видно? — всмiхнулась Аглая.

— А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навiть меркантильно все це…

— А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiвається полум'ям соцiальної iдеї.

— Тодi менi буквально незрозумiле, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

— А чому не припустити, що менi душно на своїй вiтчизнi? — загадково посмiхнулась Аглая. — В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизiї є оддушина.

Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.

— А все-таки, коли правду говорити, — сказав вiн, — нiчого я не зрозумiв iз твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя. Полiтика, полiтика й полiтика, i вiдсутнiсть усякої ясностi… Ти часом не комунiстка?

Аглая засмiялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч iз безпримiрною наївнiстю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартiї, їй би вiд такої реплiки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розумiє Карамазова й розумiє, чому вiн не хоче покiнчити з своєю КП(б)У.

— Ти, будь ласка, не приписуй менi того, що я й не думав говорити, — стривоженим голосом сказав лiнгвiст.

— Ти одмовляєшся? — усмiхнулась Аглая. — Тодi я прошу пробачення: менi здалося чомусь, що ти багато вiдважнiш самого себе.

Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своєму ловераковi й сказав:

— Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?

— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

— Звичайно.

— А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?

— Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нiчого не вийде… I потiм, менi дуже обридли цi фокуси.

— Словом, ти хочеш, щоб я обов'язково вийшла?

— Звичайно.

— Hv тодi я обов'язково не вийду.

— А я тодi з тобою й говорити не схочу, — обурився товариш Вовчик. — I взагалi я страшенно шкодую, Що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн "прогаяв стiльки часу"! Хiба все його життя не е порожнє мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там "гаяти чи не гаяти час"?

— Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, — сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображається; вiн немало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивує, чому це "пастир" (вiн таки зiронiзував) не хоче йти до своєї вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакує тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняє лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знає про те, як думає про нього Аглая ("моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого — якась дуже необережна i одверта до безумства").

— Таке слово я вже дав Аглаї, - незадоволено сказав лiнгвiст.

— А друга, — продовжувала тьотя Клава, — я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, i хоче зiграти з тобою в шахи.