Вальдшнепи

Хвильовий Микола

— Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?

— Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.

— З якого це часу ти почав так думати? — спитав вiн.

— Саме

з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своїх обмежених сучасникiв.

— Ти говориш зовсiм як пророк, — iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

— А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

— Але Дмитрiй Карамазов, — сказав лiнгвiст, — все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

— Що ж робити, — криво всмiхнувся Карамазов. — На. свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто їх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мiй цинiзм примушує тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, — несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.

— Гм, чудеса! — сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi.
– I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в'являєш собi.

— Саме що глупота?

— Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…

Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

— Я тебе слухаю! — сказав Карамазов.

— Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

— Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

— Ну, добре, — нарештi кинув вiн. — Хто ж, по-твоєму?

— Дикуни, очевидно! — спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

— Ну, i що ж? — спитав вiн безпорадним голосом.

— Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

— А ти, Дмитрiй, знаєш… не

дурень.

— Дякую.

— Iй-богуi — несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. — Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

— Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?

— Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?

— Цiлком справедливо, — сказав Карамазов. — Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.

Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

— Знову фiлософiя! — сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

— Кого ти там визираєш? — спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

— Як би тобi сказати, — раптом вимушено усмiхнувся той. — Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.

— Яка це Аглая? — спитав вiн. — Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?

— Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

— Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..

— Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

— Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, - з захопленням сказав лiнгвiст. — їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

— Добре! — сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. — Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам… саме з Аглаєю?

— Хiба ти вже встиг так далеко зайти?