Вальдшнепи
Шрифт:
— Так то ж, — вирвалось несподiвано Карамазову, — во iм'я великої iдеї.
— А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?
— Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. — Але…
— Без усяких "але", — рiшуче одрубала Аглая. — Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
— I справдi, — сказав вiн. — Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi,
— Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, — це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
— А то навiть, — продовжував вiн говорити, — здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
— Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.
— Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже вiдомо — є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть — це е прекрасна людська усмiшка.
— Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…
— Цiлком справедливо! — погодився Карамазов. — Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.
Яким же це чином?
— А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
— Я гадаю, — сказала вона, — що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
— Хто його знає.
– надтрiснутим голосом сказав Карамазов. — Можливо, я й помиляюсь.
Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя — i плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.
— Ти, друже, безперечно, помиляєшся, — сказала вона. — Ти глибоко помиляєшся.
— Ти говориш про Богоматiр?
— Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.
Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.
— Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, — сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i — Так, — раптом промовив Дмитрiй. — Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову
— Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, — говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. — Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово — прогрес. Прогрес — це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.
— Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, — сказала Аглая.
— Цiлком справедливо! — гаряче пiдхопив Дмитрiй. — Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…
— I витягувати з архiву старi гасла?
— А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано — "прогрес".
— Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес — це для неї абстракцiя.
— Цiлком погоджуюсь, — сказав Карамазов. — Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.
— З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, — кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.
— Ти менi робиш багато честi своєю заявою.
— Nullement, — промовила дiвчина. — On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes{6}.
— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрiй.
— Боже борони, — сказала Аглая. — Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого — плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.
— Ну от, знову стара iсторiя, — незадоволено промовив Карамазов. — Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї — це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.
— Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився — йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.
— А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, — пiдходячи, сказала тьотя Клава. — I виявляється… зовсiм не комунар.