Іван Богун. У 2 тт. Том 2
Шрифт:
Іван відчув, як його плече стало мокрим від її сліз.
– Не плач, ясочко, – якомога ласкавіше прошепотів він.
– Я не плачу. Уже не плачу.
Повільно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрії повний диск місяця, а край неба на сході почав повільно світліти, наливаючи олов'яними кольорами зграї важких хмар, які наближувались, поглинаючи собою мізерні крапочки зірок. Ганна зітхнула і м'яко вивільнилась з обіймів. Нечутним кроком підійшла до вікна. На тлі близького світанку Богун роздивився її прямий силует, важкі хвилі волосся і добре помітні вже ознаки обважнілого стану крізь легкі хвилі напівпрозорого шовку.
– Ось і закінчується ніч. Господи, як швидко, – шепотіла вона. – Пробач мені за те, що я відібрала її в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…
Іван не знав що відповісти.
– Навпаки, Ганно, ти подарувала її мені, – він піднявся і наблизився до дружини. – Так, це твій дарунок. Я відчував тепло твого тіла, пахощі волосся, чув твій голос. Хіба це не справжнє щастя? Повір, таких ночей буде ще багато в нашому житті, нескінченна кількість, цілий океан. Однак цю ми запам'ятаємо назавжди.
– Так, любий, запам'ятаємо.
На подвір'ї знову почувся стукіт, кроки, бряжчання ланцюгів, приглушені голоси. Хутір прокидався задовго до сходу сонця – півтора десятка козаків під проводом хорунжого мали за кілька годин бути у Вороновиці, де, об'єднавшись з рештою Вороновицької сотні, вирушати до Брацлава, під полкові хоругви. Іван мовчки почав одягатися.
Тиша. Тиша у світлиці і буря у двох серцях, що линули одне до одного.
– Пора, – нарешті пролунав голос Богуна.
Ганна затамувала подих і перехрестила чоловіка.
– Бережи тебе, лицарю, Свята діва Марія, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися двері світлиці.
У Вороновицю прибули задовго до обідньої пори. Коли битий шлях, який робив навколо містечка широку петлю, відкриваючи очам подорожніх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свіжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрію. Невеличке сотенне містечко, яке визирало з тих самих заростів серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збір полку, наказ про який приніс напередодні на Богунів хутір захеканий, укритий пилом джура, став і для мешканців Вороновиці надзвичайною подією. Усе, що мало йти до війська, вирушало, щоб за день-два стати на вигоні перед Брацлавом, де зазвичай проводився збір Брацлавського полку реєстрового Запорізького війська. В очах селян, які подекуди траплялися назустріч валці верхівців під час виходу з містечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такі хвилини йому здавалася неймовірно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито тріпотіла у струменях ранішнього вітру над його головою. Придивившись, Іван зміг розрізнити подібне почуття й у очах сотника Охрімця, з яким їхав поряд. Невже й він соромиться виходу, події, яка завжди в минулі часи приносила лише піднесені емоції? Напевне. Недоречними виглядали блакитні сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодія, яка лилася з того боку, де виїздили сотенні музики. У вухах досі чувся повний зневаги голос літнього селянина, якого зустріли поблизу криниці, коли напували коней перед дорогою:
– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – і він смачно вилаявся в пожовклі від тютюну вуса.
– Бачу, чоловіче, не до вподоби тобі наша поява, не дуже жалуєш ти козацтво, – примружився на нього Богун.
– Чому не жалую? – спересерця відповів селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловікові, тільки які ж ви козаки?
– Відомо які, – спокійно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своєї Вороновицької сотні не признаєш?
– Вороновицької сотні! – і селянин зі злістю засміявся. – І совісті в тебе стачає таке говорити! Чого витріщився?! Може, ще шаблею почастуєш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве діло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовніри ви, прихвосні лядські, а не козаки. Справжнє козацтво тепер навколо Хмеля гуртується. На Томаківці тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуєш?
Іван промовчав.
– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачі діти, їдете до Барабаша та Караїмовича, щоб з ними спільно Шембергам та Потоцьким чоботи цілувати. А коли зацілуєте донесхочу, вони вашими руками крові Хмельницькому і з ним сущим пустять. От такі ви козаки, пане хорунжий!
У Брацлаві стало відомо, що полковник Крутій несподівано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цієї цілі Шембергом шляхтич з Теребовлі. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого місяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозі прийшли вісті, що до гетьмана в Богуславі приєднався Шемберг, маючи під своєю орудою Переяславський і Білоцерківський полки. Серед брацлавської старшини з'явилися досить достовірні чутки, що після з'єднання з рештою реєстровців Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Дніпром до Запоріжжя. Таку інформацію, крім іншого, доводили розповіді очевидців, які побували не так давно на Січі. Бурлило на Запоріжжі, страшні заграви прийдешніх битв поставали на обрії. Що ж діялося там, у серці козацьких земель?
III
Подолавши минулого грудня шлях від Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на острові Томаківка, де одразу ж почав будувати укріплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своїх лав нових бійців. Сумнівні, з точки зору влади, люди з'явилися на Січі, не на жарт турбуючи рейментарів польської залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реєстровиків і двох сотень драгунів. Довгі обози, долаючи снігові замети і зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томаківку з волості. Сотнями почали з'являтися на Дніпровому острові «уходники», «бортники» та «лисичники», які мешкали по бурдюгах і зимівниках, що їх було розсіяно чималенькими територіями запорізьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханської столиці Бахчисараю – бунтівний сотник добре розумів, що без допомоги з-за меж Запоріжжя він не зможе подолати коронного війська і прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, він, пересиливши себе, йшов на союз із бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий від магометанської експансії Блискучої Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повітря потрібна швидка татарська кіннота, поєднавши яку з досвідченою запорізькою піхотою, можна було отримати армію, здатну протистояти досить сильному супротивнику…
У Богуславі було відомо майже все з того, що діялося на бунтівному острові, однак така поінформованість не могла заспокоїти коронного гетьмана, скоріше навпаки. З активного листування, що його вів пан Миколай у той період з Мартином Калиновським, який перебував у Вінниці, з Ієремією Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолінським і самим Володиславом IV, було помітно: Потоцький вбачає в таборі, розташованому на Томаківці, не просто кілька сотень озброєної «ребелії», зовсім ні! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману їхня мізерна кількість, бо це не що інше, як вершина айсберга. Вирубати слід упень ту гідру, позаяк бажають самостійно панувати в Україні, укладати договори з іноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише їхній волі та бажанню…»
І Потоцький мав рацію – із Січі долітали все більш тривожні вісті. Тридцятого січня 1648 року Хмельницький атакував підрозділ черкаського полковника Станіслава Вадовського, який було розташовано в січовій фортеці, а також кілька комонних під'їздів, що їх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткій сутичці, під час якої до козаків Хмельницького приєдналася значна частина реєстровців, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнірів, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський і Кричевський порахували за доцільне відійти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновій Хмельницький в оточенні перших трофеїв і своїх найближчих прихильників ступив на широкий майдан Микитинорозької Січі.
Тут, у присутності кошового отамана Війська Запорізького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника і давнього товариша Хмельницького, перед старшиною і козаками виголосив промову, якою навік полонив серця суворих запорожців.
– Чи не бачите, панове-молодці, наруги єзуїтської над вірою святою? – говорив Хмельницький, і очі його палали вогнем ненависті до поневолювачів України, – над нашою благочестивою православною вірою і тими, хто святому вівтареві служить? Знущання вельможного сейму над стародавніми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнірства над населенням українських міст та містечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидівського племені? До вас, лицарство, несу душу свою і тіло, тому що повстав проти сього і тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожує!