Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Сорока Юрій В.

Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козаків на загальну Раду «для діла великого». І полинула за цим гаслом до Січі багатотисячна хвиля лугарів, степовиків і гайдамак, які жили по берегах Дніпра, Бугу, Самари і Конки. Стали на майдані, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами підвищення, на якому розмістився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утікачеві і вигнанцю: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!» Палала заграва на сході, провіщаючи ранок 19 квітня 1648 року.

Тридцять тисяч козаків прийшли на майдан, велетенська, досі небачена сила. Навіть великий січовий майдан зробився раптом затісним, і коли це стало зрозумілим, Хмельницький вийшов за межі січової фортеці і тут, на широкому полі над Дніпром, його й було проголошено гетьманом Війська Запорізького Низового і Городового. З очеретів

військової скарбниці винесли гетьманські клейноди, і військовий суддя Омелько Деривухо на чолі кількох курінних отаманів і значних товаришів наблизився до Хмельницького під гучні вітання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамиті ніс він «срібну з позолотою, особливо майстерно зроблену і чесним каменем прикрашену булаву, срібну печатку і каламар». Трохи позаду восьмеро козаків, натужившись, несли великі військові литаври, які виблискували новою міддю, і бунчук із золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька і козаків з литаврами, гордовито розкривши своє малинове полотнище променям ранішнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвості урочистої валки котилася запряжена четвіркою коней кантара, на якій розмістилися три середні польові гармати з достатнім запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, після чого він з найближчими соратниками, серед яких був і Данило Нечай, січовою старшиною і значними запорожцями вирушив до церкви Святої Покрови, яка здіймала свої золоті маківки поряд з будинками січової старшини та військовою канцелярією, де вислухав літургію. По її закінченні знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приєдналися тисячі мушкетних пострілів, утворюючи такий гуркіт, який рознісся околишніми степами не менш ніж на тридцять верст. Ожила, ожила Січ того теплого квітневого дня! Минулися недобрі часи, коли польський командир наказував запорожцям, радість горіла в очах низових братчиків, передчуття нових битв – одвічної козацької роботи. Від часів Сагайдачного, напевне, не переживали запорожці такого небувалого емоційного піднесення. А ще в очах козаків, які тісним колом оточили підмостки, що на них знаходився Хмельницький, він читав таку гордість, таку віру у власні сили, що тепер упевнився цілковито і остаточно – почата ним справа не може вмерти під залізним ударом коронного війська. І цієї миті починається війна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку націю на вершину власної багатовікової слави…

Сонце вже наближувалося до обрію, підводячи підсумок того доленосного для України дня, коли вкотре зарокотали гармати, і всім присутнім на майдані козакам, яких, здавалося, все побільшувало, було оголошено: на волость, для війни з ляхами вирушає вісім тисяч козаків. Решті ж наказується розходитися по уходах, зимівниках і бурдюгах, зберігаючи готовність виступити за першим же гаслом із Січі. Вслід за цим почалися традиційні для козацької фортеці гуляння. З діжками горілки, пива і меду, з музиками і мушкетними громами, з піснями і молодецькими танцями, як то діялося завжди, коли на Січі приймалися важливі рішення або починалася підготовка до походу. Вже у вечірніх сутінках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповів: у чотирьох верстах від Переволочної зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана і домовленістю з Богданом-Зіновієм прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кінноти на допомогу повсталим козакам. Довідавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж віддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возів з хлібом, м'ясом і вином, доводячи справою – військовий союз одвічних ворогів діє!

А вже ранком двадцять другого квітня потяглися крізь розчинену січову браму, слідуючи за гетьманом, який виїздив під хоругвою і бунчуком, слідом за новообраною старшиною українського війська, комонні та піші сотні, яким судилося стати осередком майбутньої переможної армії, сотень тисяч вояків, котрі поставлять на коліна пихату Річ Посполиту. І дарма, що тепер під орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Півторакожуха і Криси. Вони були повні відваги і готові кинутися у бій хоч би й з усім кварцяним військом. Повстання, яке згодом, розгорівшись, отримало назву Хмельниччини і статус визвольної війни, починалося.

IV

Миколай Потоцький перебував у стані глибокої задуми, коли у двері неголосно постукали, напевне, тому відповів не одразу, лише коли стукіт повторився.

– Зайдіть, – коротко кинув нарешті.

Укриті різьбою і ковані мідною чеканкою двері розчинилися. На порозі стояв Стефан, двадцятишестирічний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволі замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима під білявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда і срібло кіраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогів.

– Бажаю тобі, ясновельможний пане, любий батьку, довгих років життя і яскравої лицарської слави на полях Марсових!

Потоцький у відповідь лише ліниво змахнув рукою:

– Сідай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.

Молодий шляхтич шанобливо схилив голову і сів на краєчок лави.

– Ось, – простягнув Потоцький синові сувій жовтуватого паперу зі зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.

Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:

– Але чи я можу, адже лист офіційний…

– Якщо я даю тобі його, ти, звичайно, можеш його читати. Це відповідь Хмельницького на мій лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький і Кричевський.

Стефан прийняв з рук батька лист і заходився уважно читати його, мимоволі рухаючи губами в такт написаному.

– Ти розумієш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закінчив читати.

– Не зовсім.

– Не зовсім… У тому-то й річ, не зовсім зрозуміло, що саме має на увазі сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як білий день: він усього лише виграє час! Так, саме виграє час! Він пише, що був і залишається вірним слугою Речі Посполитої і одночасно вимагає від коронного війська залишити запорізькі землі. Він пише, що втік сюди від помсти особистих ворогів, але одночасно заміряється на скасування ординацій і збільшення козацького реєстру. Збільшення до розмірів, які будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, він має нахабність вимагати скасувати з полковництва у реєстровому козацькому війську всіх призначених мною і покійним паном Конєцпольським полковників, взамін чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime! [1] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять років тому!.. Ще він вимагає видачі Чаплинського, Барабаша та Караїмовича, неймовірно!

1

Exquisitissime (лат.) – відмінно.

– Але це принизливо! Він сміється з нас! – запально вигукнув Стефан.

– Вірно, мій любий сину. Але навіть не його сміх є найгіршим у цій справі. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова і прощення минулих гріхів. Тепер йому потрібно дещо більше, і саме в цьому криється для нас страшна загроза…

– Але, прошу пана, цю небезпеку я міг би розігнати по плавнях за допомогою одних лишень канчуків! – не стримавшись, зашипів Стефан.

Миколай сумно посміхнувся і кілька хвилин мовчав, щось обдумуючи.

– Якби все було так просто… – мовив він по хвилині роздумів, після того як підійшов до розчиненого вікна і з насолодою вдихнув свіже квітневе повітря, що його доносив лагідний, з пахощами зелені, вітерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвідомлюєш усієї глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крім назрілого хлопського бунту в Україні, ми стоїмо на крок від війни з Туреччиною. Війни, яка нам зараз зовсім не потрібна. Ти, напевне, не чув про документи, які Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?

– Нічого визначеного, так, чутки…

– Чутки! Старий п'яничка припустився страшної помилки! Точніше буде сказати: однієї з цілої череди помилок, головною з яких була видача тих іродових документів Барабашеві коронним канцлером і мала печатка Речі Посполитої, що її домудрувався поставити там король Володислав.

– Що ж це за листи, батьку?

– Не багато й не мало, це привілеї, видані козацькому війську на підготовку великого морського походу на Туреччину… Похід, який спровокувала польська корона! Ти уявляєш, які наслідки можуть бути, якщо ті документи з'являться на столі в султана?!