Варфоломієва ніч
Шрифт:
Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:
– Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!
– Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!
– Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…
Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:
– Так что-с изволите-с
– «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.
Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»
Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»
Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»
Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…
Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».
Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.
– Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…
– Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.
Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.
Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.
Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?
Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.
Чоловіки притихли.
– Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.
Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?
З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.
Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.
Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.
– Хто був за кермом? – простогнав він.
– Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало
остаточно. Він зомлів.
Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».
З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.
Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:
– Чого так пізно?
– Сталася пригода.
Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.
Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:
– Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:
– Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:
– Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?
На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим
поглядом:
– Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!
Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.
Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.