Варфоломієва ніч
Шрифт:
Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…
Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку –
Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.
– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!
Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.
– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?
Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.
– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!
Молодий чоловік кивав.
– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:
– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?
– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.
– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!
– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:
– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.
– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.
Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.
Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:
– І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може,
Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.
– Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.
Але молодий чоловік блискавично прореагував:
– Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…
Молодий чоловік уже кричав на всю площу, а старий ветеран плескав і підтримував схвальними вигуками.
Площа мовчала. Лише один раз рипнули двері міськради, і звідтіля вийшов сонний міліціонер:
– Хто там шумить?
– Це я – Варфоломійович. Не мішай, у нас квітопокладання, – насилу вимовляючи останнє слово, відшив його ветеран.
Міліціонер зачинив двері й пішов досипати.
На цьому місці хотілося б звернутся до вельмишановного читача із запитанням: чи варта чогось у нашій країні маленька людина? Ні, – рішуче скажете ви. Маленька людина – це нуль, це ніщо, це те, в чому Варфоломійович лежав під час першої у своєму житті танкової атаки. Від неї нічого не залежить. Усе здійснюється нагорі. А внизу все покірно підкоряється. А от і ні, – скажу я вам. Маленька людина може все. Якщо захоче. Якщо захоче, то зможе змінити історію. Це я вам кажу. Адже секрет полягає в тому, що кожна велика людина колись була маленькою.
Наступного ранку ветеран Великої Вітчизняної війни, Кавалер трьох орденів, Герой Радянського Союзу Варфоломійович у старому, аж блискучому костюмі, у старій, з потертими манжетами, але бездоганно відпрасованій білій сорочці і в старомодній краватці вирушив зі своїм молодим протеже до окружної виборчої комісії і зареєстрував його претендентом на кандидата в народні депутати до парламенту. Наш молодий герой був сороковим у списку, але Варфоломійовича це не збентежило. Він добре знав, що його ветеранська організація, яка дружить з пенсіонерами всього району, збере не просто дві тисячі підписів на підтримку претендента, а значно більше. Його турбувало інше – як знайти праці вождя російського пролетаріату. Варфоломійович не те щоб був його фанатом, просто він не знав, на кого ще можна було б покластися у боротьбі за місце під парламентським сонцем.
Тим часом наш молодий герой виконав свій синівський обов'язок і зателефонував до своєї дорогої мамочки.
– Можеш не розказувати, синку, я майже все знаю. Ти мав провал у казенному домі, зате заручився допомогою старого короля?
– Так, мамочко.
– То хто ж він – твій покровитель?
– Батько завбібліотекою – Фрідріх Варфоломійович.
– А хто він такий?
– Він голова Ради ветеранів району.
– Знаєш, синку, карти кажуть, що цей Фрідріх Варфоломійович – фатальна особа. Тільки чого ім'я в нього таке дивне?
– Ма, а ти чого звешся Ідея Іванівна Ягідка, га?
– Що, він родом із тридцятих?
– Скоріше – він первісток революції.
– Ясно. Синку, а як працює твій шлунок? Регулярно?
– Мамо, мені не до цього!
– Синку! Якщо в тебе регулярно спрацьовуватиме шлунок, – це запорука твого успіху!
– Таке скажеш!
– Синку, пам'ятаєш тьотю Розу, нашу сусідку по комуналці?
– Так, а що?
– А її чоловіка – дядю Борю – пам'ятаєш?
– Ще б пак, через нього ніколи не можна було вчасно потрапити в туалет!