Шрифт:
1
Тривога почалася рівно о 13.02. Начальник поліції особисто зателефонував до шістнадцятої дільниці, а через одну хвилину тридцять секунд залунали дзвінки у вартівні й службових приміщеннях нижнього поверху. Вони ще не стихли, коли Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці, вийшов зі свого кабінету. То був чоловік середнього віку, середнього зросту, з буденним, невиразним обличчям. На останній приступці кручених сходів він спинився й перебіг очима по вартівні. Тоді поправив краватку й подався до машини.
Машини заливали вулиці, поблискуючи шибками, і з їхнього потоку міські будинки здавалися рядами колон зі скла й бетону. Тут, у світі рівних площин, люди на тротуарах справляли враження якихось неприкаяних і нещасних. Вони були гарно вбрані, але дивовижно скидалися одне на одного, і всі кудись поспішали. Вони сунули нервовим плавом, збивалися купою перед червоним світлом і блискучими хромованими автоматами, ненастанно озиралися довкола і м'яли в руках течки й торбинки.
Поліційні машини, ввімкнувши сирени, пробивалися крізь тісняву.
Комісар Єнсен сидів у передній. То була звичайна поліційна машина, синя з жовтою смужкою. За нею їхав сірий автобус із заґратованим віконцем у задніх дверях і прожектором на даху, що під час руху обертався навколо осі.
Начальник поліції озвався по радіотелефону:
— Єнсене!
— Слухаю.
— Де вже ви?
— Посеред майдану Профспілок.
— Сирени ввімкнуті?
— Так.
— Вимкніть їх, коли минете майдан.
— Дуже великий рух.
— Що вдієш. Вам не можна привертати увагу.
— Однаково нас підслухують репортери.
— За це ви не відповідаєте. Я маю на думці людей. Тих, що на вулицях.
— Розумію.
— Ви у формі?
— Ні.
— Добре. Скільки вас там?
— Я і четверо патрульних у цивільному. А в пікеті десять поліцаїв. Уже у формі.
— Заходити до будинку чи бути близько коло нього можна тільки тим, хто в цивільному. А пікет нехай висадить половину людей за триста метрів перед будинком, тоді помине його й зупиниться на чималій відстані.
— Буде виконано.
— Перекрийте головну вулицю й бічні, що ведуть до неї.
— Буде виконано.
— Якби хто спитав, навіщо, скажіть, що через нагальну дорожню роботу. Наприклад…
Начальник замовк.
— Тріснула труба тепломагістралі?
— От-от.
Якусь хвилю в апараті полускувало. Тоді знов:
— Єнсене!
— Слухаю.
— Ви ж не забудьте, як до них звертатися.
— Тобто?
— Я гадав, що це всім відомо. Там їх не називають директорами.
— Ясно.
— Вони дуже вразливі в цьому питанні.
— Розумію.
— Думаю, вам не треба ще раз нагадувати, що… що це справа делікатна?
— Ні.
Механічний шум. Ніби зітхання, глибоке, металеве.
— Де ви тепер?
— З південного боку майдану. Якраз перед монументом Робітника.
— Вимкніть сирени.
— Вимкнуто.
— Збільшіть відстань між машинами.
— Збільшено.
— Я викличу по радіо додатковий радіопатруль. Він чекатиме вас на стоянці машин. Тримайте його в резерві.
— Ясно.
— Де ви тепер?
— На виїзді з північного боку майдану. Я вже бачу Дім.
Вулиця була рівна й широка, на шість рядів машин і з вузькою білою вісьовою лінією. За високою крицевою огорожею ліворуч починався узвіз, а внизу видніла гавань для суден далекого плавання з товарною пристанню, сотнями складів біля вантажних причалів. Поміж них сновигали люди, здебільшого вантажники й шофери в білих комбінезонах і червоних кашкетах.
Дорога пролягала узбіччям пагорба і йшла вгору. Зі східного боку її захищав мур із гранітових брил, скріплених цементом. Мур той був сірий, з прямовисними іржавими патьоками від арматурного заліза. Далі стриміли верхівки негустих дерев з голим віттям. Знизу, з дороги, не видно було будівлі за деревами, але Єнсен знав, що вона там є, і знав, яка вона на вигляд. Там містилася психіатрична лікарня.
На вершині нагорба дорога ледь повертала праворуч. Саме там й стояв Дім, одна з найвищих будівель у країні, та ще й винесена на таку верховину — тож її видно було з усіх кінців міста. Він завжди стримів перед очима, і хоч би звідки їхати, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху.
Дім мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Обличкований він був поливаними плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими.
Єнсенові крізь вітрову шибку Дім видався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Він і далі тримав коло вуха трубку радіотелефону. А Дім розростався, затуляючи обрій.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Я покладаюся на вас. Тепер вам самому треба з'ясувати обставини.
Запала коротка мовчанка: в апараті потріскувало. Потім начальник непевно мовив:
— У мене все.
2
На вісімнадцятому поверсі підлоги були встелені блакитними килимами. Єнсен побачив дві великі моделі кораблів у вітрині й вестибюль з кріслами та довгастим низеньким столиком.
У кімнаті зі скляними стінами сиділо, нічого не роблячи, троє молодих жінок. Одна з них зиркнула на відвідувача й запитала:
— Вам чого?
— Моє прізвище Єнсен. Маю нагальну справу.
— Нагальну?
Жінка підвелася й повільно, з добре засвоєною байдужістю рушила по килимові до дверей. А відчинивши їх, сказала: