Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Він не мав родини й мешкав у готелі для неодружених.
— Він залишив якийсь спадок?
— Так. Чималу суму грошей.
— Хто її успадкував?
— Ніхто з родичів не зголосився у визначений термін, і її передано якомусь державному фондові.
— Є ще якісь дані?
— Самі дрібниці. Він був схимник, мешкав сам і не мав приятелів.
— До побачення.
Поліцая, що був відряджений до архіву періодичних видань, Єнсен теж застав дома
— Це Єнсен.
— Слухаю, комісаре.
— Є якісь наслідки?
— А ви не бачили мого рапорту?
— Ні.
— Я вчора лишив його вам. Ще вранці.
— Доповідайте усно.
— Гаразд. Тільки зачекайте хвилинку, я спробую все пригадати.
— Чекаю.
— Літери в листі вирізано з тієї самої газети, але не за один день. їх узято з двох номерів — за п'ятницю й за суботу минулого тижня. Шрифт той має назву «добоні».
Єнсен витяг нотатника й записав усе те зсередини на обкладинці.
— Ще щось?
Поліцай хвильку помовчав, тоді додав:
— Ще одне: таке сполучення літер і тексту з другого боку сторінки трапляється не в усіх примірниках газети, а тільки в так званому накладі А.
— Що це за наклад?
— Той, що його друкують наостанці. Це ті примірники, що їх розсилають у тутешні кіоски й тутешнім передплатникам.
— Вважайте, що ви завдання виконали, — сказав Єнсен. — Можете вернутися до своїх звичайних справ. До побачення.
Він повісив трубку, сів у машину й поїхав далі.
О дев'ятій годині він минув по-недільному безлюдне робітниче селище, де сотні однаковісіньких, притулених один до одного будиночків величезним чотирикутником обступили фабрику. З фабричних димарів шугав стріпатими стовпами густий дим. Піднявшись на кількасот метрів, він зливався в суцільну хмару, що повільно осідаїа додолу.
Ще за п'ятнадцять хвилин Єнсен був на місці.
Виявилося, що розрахував він добре, бо затримався біля бензоколонки десь із чверть години.
Перед ним був цілком сучасний літній будиночок зі скляними стінами й дахом з карбованого пластику. Він стояв за три кілометри від автостради і був з усіх боків оточений деревами. Внизу під кручею видніло озеро з каламутною водою. Повітря було просякнуте смородом з фабрики.
На забетонованому майданчику перед будинком стояв гладкий чоловік у хатній куртці й пантофлях. Він здавався заспаним, байдужим і не дуже приязно зустрів Єнсена Той показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
— Чого вам треба?
— З'ясувати кілька питань.
— То заходьте, — мовив господар.
Умеблювання обох кімнат — столики й стільці з крицевих трубок, килими, попільнички — було таке, ніби його позичено у видавництві.
Єнсен вийняв иотатника й ручку.
— Коли ви пішли з роботи?
Господар удав, ніби ледь утримується, щоб не позіхнути, й повів навколо очима, немов хотів уникнути чогось.
— Три місяці тому, — врешті сказав він.
— Чому ви пішли?
Господар глянув на Єнсена, і в його бляклих сірих очах майнув роздум. Він ніби зважував, відповідати йому чи ні. Потім ледь розвів руками й сказав:
— Якщо ви хочете поглянути на мій диплом, то його тут нема.
Єнсен промовчав.
— Він лишився в моєї… в моєї дружини в місті.
— Чому ви пішли?
Господар наморщив чоло, наче хотів зосередитись. І аж за хвилю сказав:
— Слухайте, все, що ви чули й що собі уявили, неправда. Я вам нічим не можу допомогти.
— Чому ви пішли з роботи?
На кілька секунд запала мовчанка. Господар сумно чухав носа.
— Я, властиво, не пішов з роботи. Щоправда, мій контракт скінчився, але я й далі зв'язаний з концерном.
— Що ж ви робите?
Єисен озирнувся по кімнаті. Господар стежив за його поглядом. Після мовчанки, ще довшої за попередню, він нарешті сказав:
— Слухайте, навіщо ці розмови? Я не знаю нічого такого, що могло б вас потішити. Диплом лишився в місті, присягаюся вам.
— Навіщо я маю дивитися на ваш диплом?
— Не знаю навіщо. І взаг&чі дивно, що ви задля такої дурниці їхали двісті кілометрів. — Він похитав головою. — До речі, скільки ви сюди їхали? — Господар спитав зацікавлено, а що Єнсен не відповів, то бій додав уже байдуже й понуро:— Мій найкращий результат — година й п'ятдесят вісім хвилин.
— Ви маєте телефон?
— Ні, не маю.
— Будинок належить вам?
— Ні.
— А кому?
— Концернові. Я його винайняв. Хочу відпочити, перше ніж візьмуся до своїх нових завдань.
— Яких завдань?
Відповіді ставали дедалі нерішучіші. Цього разу Єнсе-нові здалося, що не буде ніякої відповіді.
— Вам тут зручно?
Господар благально глянув на нього.
— Слухайте, я ж вам кажу, що ви все сплутали. Я не маю чим вас потішити. Всі ті історії слова доброго не варті, повірте мені.
— Які історії?
— Та ті, що ви, мабуть, наслухались.
Єнесен пильно дивився на нього. В кімнаті було зовсім тихо. Дим із фабрики тут так само дошкуляв, як і надворі.
— Ким ви працювали в концерні?
— Ох, краще спитайте, ким я не працював. Спочатку спортивним репортером, тоді головним редактором кількох різних журналів. Потім перейшов на рекламу. Багато подорожував і здебільшого писав спортивні репортажі з цілого світу. Далі працював у закордонній філії концерну, ну й… їздив скрізь і вчився.
— Чого вчилися?
— Всього потроху. Вивчав громадські стосунки тощо.
— А що це таке — громадські стосунки?
— Це нелегко пояснити.
— Отже, ви багато їздили?