Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Авжеж, був майже скрізь.
— Чужі мови знаєте?
— Я до них не маю хисту.
Тепер замовк Єнсен. Він і далі не зводив очей з чоловіка в хатній куртці. Нарешті він спитав:
— А журнали часто друкують спортивні репортажі?
— Ні.
Господар став іще сумніший.
— Тепер спортом не цікавляться. Хіба що дивляться по телевізору.
— І все-таки ви їздили по світу й писали спортивні репортажі?
— Бо я не вмію писати більше ні про що. Пробував, але не виходило.
— Чому ви пішли з роботи?
— Мабуть, тому, що це їм задорого коштувало. — Він кілька секунд подумав. — А взагалі вони добрі хлопці,— додав він і понуро глянув на меблі з крицевих трубок.
— Яке у вас поштове відділення?
Господар розгублено подивився на Єнсена, тоді показав у вікно. За лісом потойбіч озера висіла над фабрикою жовта хмара диму.
— Те саме, що й у них… принаймні листоноша приходить звідти.
— Пошту розносять щодня?
— Крім неділі.
І знов запала тиша, чути було тільки нерівний віддих і далеке гудіння машин на автостраді.
— Вам неодмінно треба мучити мене? Це ж однаково нічого не дасть.
— Ви знаєте, чого я приїхав?
— Навіть не здогадуюся.
Господар неспокійно засовався. Тиша його, мабуть, гнітила.
— Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.
— Не пощастило?
— Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите, яке це щастя. Сидиш отак сам-самісінький і скнієш.
— Чого ж ви хочете?
— Нічого. Просто не бажаю нікого обтяжувати. Мовчанка була довга, гнітюча. Двічі господар благально позирав на Єнсена, але відразу ж відводив очі.
— Зробіть мені ласку, йдіть собі,— глухо попросив він. — Присягаюся вам, що диплом у місті. В помешканні моєї дружини.
— Вам, певне, важко тут сидіти?
— Я такого не казав.
— А на роботі вам не було важко?
— Ні, анітрохи. Чого б це? Я ж мав там усе, що хотів. Здавалося, він поринув у безнадійну задуму. Потім сказав:
— Ви все не так зрозуміли. Ви наслухалися різних історій і бозна-що собі уявили. Хіба можна вірити всьому, що теревенять люди? Вони не скажуть правди. Принаймні всієї правди.
— Отже, все, що про вас кажуть, — неправда?
— Ну гаразд, хай йому дідько. Звісно, шеф злякався й майнув за борт. Але я не винен.
— Коли це було?
— На минулому змаганні, ви й самі знаєте не гірше за мене. Власне, що тут цікавого? Мене взяли, бо гадали, що я вмію стернувати вітрильником. Він хотів, звісно, дістати приз. А як налетів шквал і я скочив на планшир вичерпати воду, він подумав, що нам край, зойкнув і стрибнув в озеро. Що я мав робити? Поплив далі, та й годі.
Він понуро глянув на Єнсена.
— Якби я тримав язика на припоні, все було б гаразд. Але мені здалося, що то дуже смішна пригода. Та й гірко стало, коли я збагнув, що вони дають мені всіляку гарну робот} , аби тримати якнайдалі від дому. От я й не змовчав, хоч…
Він стрепенувся й потер носа.
— Навіщо вам ці історії? Просто порожні балачки. То моя дружина постаралася і врешті домоглася чого хотіла. Авжеж. До того ж ми потім розлучилися. Але я не нарікаю, повірте мені, я ні на кого не нарікаю. — Він замовк, а тоді знову сказав: — Ні, я не нарікаю.
— Покажіть мені телеграму. Господар наполохано глянув на Єнсена.
— Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми…
— Не брешіть.
Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.
— Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.
— Покажіть телеграму.
Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.
— Дарма питаєте. Я не маю телеграми.
— Ви її порвали?
— Не пригадую.
— Що в ній було?
— Не пригадую.
— Хто її підписав?
— Не пригадую.
— Чому ви пішли з роботи?
— Не пригадую.
— Де мешкає ваша колишня дружина?
— Не. пригадую.
— Де ви були в цей час минулої неділі?
— Не пригадую.
— Тут чи де?
— Не пригадую.
Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:
— Що таке тридцять перший відділ?
— Не пригадую.
Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.
— Так, вони розлучені. Дістаньте її адресу, поїдьте до неї й подивіться на диплом. А якщо він розірваний, то заберіть із собою.
— Розумію.
— І покваптесь. Я чекатиму на вас тут.
— Розумію.
— Ще одне.
— Слухаю.
— Він дістав телеграму вчора або сьогодні вранці. Пошліть когось на пошту по копію.
— Розумію.
Вартівня була велика й понура, з жовтими цегляними стінами й синтетичними завісами на вікнах. У глибині її стояв стіл, а позаду — кабіни для арештованих із блискучими ґратками на дверях. У кількох із них були вже люди. Коло столу сидів поліцай у зеленій формі й гортав рапорти.
Єнсен сів коло вікна й позирнув на тихий, порожній майданчик. Жовтий дим, здавалося, вбирав у себе з сонячного проміння все тепло, бо світило воно якось блякло й мертво. А сморід стояв нестерпний.