Вечірні розмови на острові
Шрифт:
— А як же ти? — запитав Кеаве. — Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.
— Я маю все, чого можу собі побажати, і до мене підкрадається старість, — відповів чоловік. — Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: подовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що в цієї пляшки є одна вада: коли власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.
— Атож, це й справді вада, і то безперечно! — вигукнув Кеаве. — Я б нізащо не став зв'язуватися з такою чортівнею. Я можу, дякувати Богу, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову — оце вже ні, я не згоден.
— Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? — мовив чоловік. — Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді
— Але я ось що помічаю, — сказав Кеаве. — По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще — надто вже дешево продаєш цю пляшку.
— Я ж сказав тобі, чого зітхаю, — відповів чоловік. — Почуваю я, що здоров'я моє підупадає, і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, опинитися в пеклі. А от чого я так дешево продаю — тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. У прадавні часи, коли сатана вперше приніс цю пляшку на землю, вона коштувала дорого, і пресвітер Йоан [25] , — перший, хто її купив, — віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як на збиток собі. Коли ти продаси її за ту саму ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її од віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут-таки повернеться до мене… Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят Доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге… «У, та про це згодом. Мені, власне, не конче вдаватися в усі подробиці. Але врахуй — пляшка продається тільки за ходячу монету.
25
Пресвітер Йоан — Йоан Християнський, легендарний середньовічний король; вважалося, що його казково багаті володіння лежать десь в Азії чи Африці.
— А як я маю переконатись, що все це правда? — запитав Кеаве.
— Дещо ти можеш перевірити зразу ж, — відповів чоловік. — Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Коли цього не станеться, присягаюся честю, що я вважатиму угоду недійсною і поверну тобі гроші.
— А ти не дуриш мене? — запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.
— Що ж, я, либонь, ризикну, — сказав Кеаве. — Адже шкоди від цього не буде.
І він оддав чоловікові гроші, а той простяг йому пляшку.
— Ну, чорте в пляшці, — мовив Кеаве, — поверни мені мої п'ятдесят доларів.
І що ж — тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як була хвилину тому!
— Це й справді чудодійна пляшка, — сказав Кеаве.
— А тепер прощавай, друже! — сказав чоловік. — Гайда звідси, і диявол з тобою!
— Постривай, — сказав Кеаве. — Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.
— Ти заплатив за неї менше, ніж я, — зауважив чоловік, потираючи руки, — і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне; якомога швидше побачити твою спину.
З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.
Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:
«Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, встряв у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?»
Тут Кеаве найперше полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чилійська монета.
«Схоже, що все правда, — сказав собі Кеаве. — Ну ж бо, випробуємо її по-іншому».
Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих — ні душі, хоч уже настав полудень.
«Схоже, що це теж правда», — подумав Кеаве.
Що ж зробив Кеаве? Він купив у ятці коркотяг і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував коркотяг, його тут-таки випирало назад, а корок лишався цілий.
«Якась нова відміна корка», — подумав Кеаве, і раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому стало страшно.
Прямуючи назад до порту, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-острів'ян, старовинні монети, давніх поганських божків, китайські та японські малюнки та інші такі речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве сяйнула нова думка. Він зайшов до крамнички і запропонував господареві купити в нього пляшку за сто доларів. Крамар засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшчина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла в ній усередині… Одне слово, поторгувавшися, як годиться, господар дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.
«Ну от, — сказав собі Кеаве, — я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше, — адже один долар у мене був чилійський. Тепер перевіримо це діло ще раз».
І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.
У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.
— Що це з тобою? — запитав Лопака. — Чого ти втупився у свою скриньку?
Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.
— Дивна історія, — сказав Лопака. — Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А коли так, то треба дістати з цієї оборудки користь. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а як вона це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну й узятися за торгівлю на островах.
— Це не для мене, — сказав Кеаве. — Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона [26] , де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні… І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.
26
Кона — місцевість на західному узбережжі острова Гаваї.
— Ось що, — сказав Лопака, — Повезім її з собою на Гаваї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.
На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу [27] і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.
Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.
— Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, — сказав Кеаве.
27
Гонолулу — адміністративний центр і головний порт Гаванських островів.