Великі сподівання
Шрифт:
– Я не раз думала й намірялася побувати тут, але все безліч причин ставало на заваді. Бідний, бідний старий дім!
Сріблястий туман прорізали перші промені місяця, і в цих променях на очах у неї зблиснули сльози. Не знаючи, що я їх помітив, вона, трохи опанувавши себе, тихо сказала:
– Вас, певно, здивувало, коли ви сюди ввійшли, чому тут усе в такому стані?
– Так, Естелло.
– Ця земля належить мені. Це єдине, що в мене ще лишилося. Все інше спливло одне за одним, але це я втримала. Всі свої нещасливі роки я тільки цю ділянку вперто й відстоювала.
– Тут щось має будуватись?
– Так, нарешті. Я прийшла сюди попрощатися, поки тут ще все по-старому. А ви досі живете за кордоном?
– перевела вона мову на мене, і в голосі її почулась дорога для блукальської душі нотка симпатії.
– І досі.
– Й у вас, я певна, все йде добре?
– Я сумлінно працюю, щоб заробляти на прожиття, отож… Так, у мене все добре.
– А я часто думала про вас,- сказала Естелла.
– Справді?
– Останніми роками дуже часто. Був у моєму житті довгий і тяжкий період, коли я проганяла спогади про те, що я відкинула, не зумівши його оцінити. Але відколи ці спогади вже не суперечать моєму обов'язкові, я дала їм притулок у себе в серці.
– А ви в моєму серці жили завжди,- відказав я. І ми знову замовкли, аж поки вона й цього разу озвалась першою.
– Я й не гадала, що, прощаючись із цим місцем, прощатимусь і з вами. Але я дуже цьому рада.
– Раді, що ми знов розлучимось, Естелло? Для мене розлука дуже болісна. Для мене згадка про наше тодішнє прощання назавжди повита сумом і болем.
– Але ви сказали мені,- вкрай серйозним тоном заперечила Естелла,- «Нехай вас господь благословить і простить!» І якщо тоді ви могли сказати мені ці слова, тим паче ви не завагаєтесь сказати їх і тепер - тепер, коли страждання, цей найпереконливіший за всіх учитель, навчило мене розуміти, що було у вашому серці. Життя гнуло мене й трощило, але, маю надію, зробило трохи кращою. Будьте ж до мене так само вибачливі й добрі, як тоді, і скажіть, що ми - друзі.
– Ми і є друзі,- сказав я, підводячись і допомагаючи їй підвестись.
– І залишимось друзями, навіть розпрощавшись, додала Естелла.
Я взяв її за руку, і ми покинули це пустище. І, як ото колись давно ранковий туман знімався вгору, коли я покидав кузню, так тепер знімався вгору вечірній туман, і погідне місячне світло залило широкий простір навколо, і ніщо навіть не натякало на можливу нову розлуку з Естеллою.