Великі сподівання
Шрифт:
Такий був мій намір. Набравшися сили протягом трьох днів, я поїхав у рідні околиці, щоб його здійснити. А як мені там повелося - оце й усе, що я маю ще розповісти.
Розділ 58
Звістка про крах мого осяйного майбутнього досягла нашої місцевості раніше, ніж я туди прибув. «Синій Кабан», як виявилося, уже поінформували про це, і ставлення до мене там різко змінилося. Той самий «Кабан», що всіляко запобігав переді мною, коли справи мої йшли вгору, тепер, коли вони завернули вниз, повівся щодо мене вкрай холодно.
Приїхав я до міста ввечері, страшенно втомлений дорогою, яку раніше переносив так легко. «Кабан» не зміг приділити мені звичайного мого номера (очевидно, зайнятого постояльцем із сподіваннями), і я мусив задовольнитись простенькою кімнатинкою у глибині подвір'я, десь поміж голубником та возівнею. Але заснув я в ній так само міцно, як і в найрозкішнішому апартаменті «Кабана», і сни бачив такі самі, як і на щонайкращій постелі.
Рано-вранці, поки мені готували сніданок, я пройшовся до Сатіс-Гаусу. На хвіртці і на крайчиках килимів, повивішуваних з вікон, красувались друковані оголошення про те, що наступного тижня тут відбудеться продаж з аукціону меблів та різних хатніх пожитків. Самі споруди йшли на злам і продавались як будівельний матеріал. Виведені вапняним розчином здоровенні літери на стіні броварні повідомляли, що вона продається під «№1» а під «№2» іде та частина головного будинку, що довгий час стояла замкненою. Такого ж роду написи були й на інших будівлях садиби, а щоб звільнити для них місце, зі стін поздирали плющ, і повсюди валялись у пилюці купи прив'ялого вже гілля. Ввійшовши на часинку у відчинену хвіртку і ніяково оглянувшись з виглядом людини, що забрела сюди знічев'я, я побачив, як клерк аукціоніста ступає з діжки на діжку й перелічує їх, а інший клерк складає з його слів реєстр, причому за письмовий стіл йому править те саме садове крісло, яке я так часто возив під мотив «Старого Клема».
Повернувшись на сніданок до «Кабана», у закусочній я побачив містера Памблечука, що розмовляв з господарем. Коли містер Памблечук (на зовнішність якого недавня нічна пригода вплинула аж ніяк не позитивно) уздрів мене, з уст його почулось таке звернення:
– Юначе, мені шкода, що доля зле з вами вчинила. Але чого ж було й сподіватись, чого й сподіватись!
І він величним всепрощальним жестом простяг мені руку, яку я, такий знесилений хворобою, що мені було не до сварок, мовчки потис.
– Вільяме,- обернувся містер Памблечук до офіціанта,- подайте гарячу булочку. І щоб оце дійти до такого, аж до такого!
Я похмуро взявся за свій сніданок. Містер Памблечук став наді мною, і ще й не встиг я доторкнутися до чайника, як він уже налив мені чаю з виглядом доброчинця, що вирішив бути вірним до кінця.
– Вільяме,- сумовито промовив містер Памблечук,- подайте солі. За кращих часів,- це вже він звертався до мене,- ви, здається, пили чай з цукром. І з молоком теж? Аякже! Чай з молоком і цукром. Вільяме, подайте салати з водяного хрону. [26]
26
Водяний хрін (наукова назва - настурція лікарська) - болотяна рослина, молоде листя якої, багате на вітамін С, споживається як салата.
– Дуже дякую,- сказав я гостро,- але я не вживаю салати з водяного хрону.
– Не вживаєте,- повторив містер Памблечук, зітхаючи й киваючи раз за разом головою, так наче він цього й сподівався, так наче утриманням від салати з водяного хрону й пояснюються всі мої життєві невдачі.- Де ж бо. Прості земні плоди. Атож. Не треба салати, Вільяме.
Я сидів і снідав, а містер Памблечук з по-риб'ячому вибалушеними очима невідступно стримів наді мною, своїм звичаєм сопучи в ніс.
– Сама шкіра та кості!
– розважав він уголос.- А від'їжджаючи з цих місць (можна сказати - з мого благословення), коли я, мов та бджілка, пригощав його своїми скромними припасами, він був округленький, як пончик.
При цих його словах я згадав, як підлабузницьки він тоді, в годину мого процвітання, простягав до мене руку, приказуючи: «Чи дозволите?», і як демонстративно зверхньо тицьнув мені зараз ту саму пухку п'ятерицю.
– Х-ха!
– мовив він далі, підсовуючи до мене хліб з маслом.- І прямуєте ви, очевидно, до Джозефа?
– Ради бога!
– відказав я, несамохіть зірвавшись.- Та яке вам діло, куди я прямую? Дайте спокій чайникові!
Це було найгірше, що я міг зробити, бо Памблечук мовби й чекав цього.
– Атож, юначе,- відпустивши ручку чайника й відступивши крок-два назад, сказав він досить голосно, щоб його почули господар та офіціант у дверях.- Я дам спокій чайникові. Ви маєте рацію, юначе. Цього разу ви маєте рацію. Я забувся, дозволивши собі подбати про ваш сніданок, бо щиро вважав, що вашому організмові, ослаблому від надмірностей, додасть нових сил здоровий харч ваших предків. А проте,- докинув Памблечук, звертаючись до господаря й офіціанта і вказуючи на мене рукою,- це він, той самий, з яким я ділив забави його щасливого дитинства! І не кажіть мені, що цього не може бути: запевняю вас - це він!
Ті двоє пробурмотіли щось у відповідь. А особливо переконливими його аргументи видались офіціантові.
– Це він,- сказав Памблечук,- кого я возив на своєму візку. Це він, кого у мене на очах виховувано власною рукою. Це він, що його сестрі я доводився дядьком по чоловікові, а ім'я їй дали Джорджіана-Марія в честь її матері,- нехай-но лише спробує він це заперечити!
Офіціант явно був певний, що я й не пробуватиму заперечити і тим самим засвідчу, що справи мої швах.
– Ви, юначе,- сказав Памблечук і за давньою звичкою покрутив головою, мов штопором,- прямуєте до Джозефа. Вас цікавить, яке мені діло до того, куди ви прямуєте? А я вам скажу, добродію, що ви прямуєте до Джозефа.
Офіціант кахикнув, так ніби чемно припрошував мене погодитися з цим.
– А тепер,- мовив Памблечук з незмірно пишнодум-ним виглядом, як і личить речникові неспростовних істин, проголошуваних в ім'я чесноти,- я навчу вас, що сказати Джозефові. Ось тут присутній господар «Кабана», чоловік знаний і шанований у нашому місті, і присутній також Вільям, на прізвище, коли не помиляюся, Поткінс.
– Так і є, сер,- підтвердив Вільям.
– Ось при них,- вів далі Памблечук,- я й навчу вас, юначе, що сказати Джозефові. Отак ви скажете: «Сьогодні, Джозефе, я бачив мого найпершого доброчинця, якому я завдячую своє щастя. Імен я не називатиму, Джозефе, але в місті саме так про нього й кажуть, і от його я й бачив».
– Присягаюся, я його тут не бачу!
– сказав я.
– Ви й це скажете,- не розгубився Памблечук.- Скажете, що ви це сказали, і навіть Джозеф, я певен, здивується вашим словам.
– Оце вже дзуськи,- сказав я.- І не подумає дивуватись.
– Ви скажете,- провадив своє Памблечук,- «Джозефе, я бачив цього чоловіка, і він не гнівається ні на тебе, ні на мене. Він бачить тебе, як облупленого, Джозефе, і йому добре відома твоя тупоголовість і неуцтво. І мене він бачить, як облупленого, Джозефе, і моя невдячність йому добре відома. Так, Джозефе»,- скажете ви,- при цьому Памблечук безнадійно похитав головою і махнув рукою,- «йому відомо, що елементарне почуття вдячності зовсім не властиве мені. Йому, Джозефе, відомо це, як нікому. Тобі, Джозефе, це невідомо. Звідки б воно тобі було відомо, а от йому відомо».