Великі сподівання
Шрифт:
Точно о домовленій годині у понеділок уранці я подзвонив біля хвіртки Замку. Впустив мене сам Веммік, причому виглядав він ще охайніше, і капелюх на ньому виглядав ще чепурніше, ніж звичайно. На столі вже стояли дві склянки рому з молоком та печиво. Старий, певне, встав разом з першими півнями, бо, глянувши у прочинені двері спаленьки, я помітив, що ліжко його порожнє.
Коли ми, підживившись ромом з молоком та печивом, налаштувались до таємничого моціону, мене непомалу здивувало, що Веммік при виході взяв на плече вудочку.
– Хіба ми збираємось рибу ловити?
– поцікавився я.
– Ні,- відказав Веммік,- просто я люблю прогулюватися з вудочкою.
Мені це здалося трохи чудним, однак я нічого не зауважив, і ми вийшли. Рушили ми в напрямку Кембер-вельського лугу, і коли вже підходили туди, Веммік раптом вигукнув:
– Ти ба! Тут і церква є!
В цьому нічого не було дивного, але знов мені довелося здивуватись, коли він заявив, немов осяяний блискучою ідеєю:
– А зайдім-но до неї, чи що?
Веммік залишив вудочку на паперті, і ми зайшли до церкви й розглянулися. Потім він видобув з кишені піджака щось, загорнуте в папір.
– Ти ба!
– сказав він.- Тут і пара рукавичок! Ану-но одягнім їх, чи що?
Оскільки рукавички були білі й лайкові, а отвір поштової скриньки розширився до своїх крайніх меж, в мені зародилися сильні підозри. Вони переросли у впевненість, коли я вгледів, що у бічні двері ввійшов Старий, супроводячи якусь леді.
– Ти ба!
– сказав Веммік.- Тут і міс Скіффінс! Ану-но зіграймо весілля, чи що?
Ця цнотлива панна була у звичайній своїй одежі, як не лічити того, що зелені лайкові рукавички вона саме цю мить заходилася міняти на білі. Старий теж готувався принести таку саму жертву на вівтар Гіменея. [25] Але ця процедура для джентльмена похилого віку виявилась досить обтяжливою, і Веммікові довелося прихилити батька спиною до колони, а самому, зайшовши ззаду, потягти рукавички на себе, тоді як я підтримував Старого за пояс, щоб він виявив належний опір без шкоди для власного життя. Завдяки цьому вигадливому маневрові рукавички одяглись якнайкраще.
25
Гіменей - бог шлюбу у грецькій та римській міфології.
Потім показалися псаломник і священик, і нас вишикували належним чином на підході до фатального поруччя. Згідно зі своїм планом робити все мовби ненароком, Веммік, як я почув перед самим початком вінчання, дістав щось з кишені жилета й сказав:
– Ти ба! Тут і обручка!
Я виступав у ролі боярина або дружки нареченого, а маленька кульгава церковна служничка в якомусь наче дитячому капелюшку вдавала щиру приятельку міс Скіффінс. Відповідальний обов'язок весільного батька ліг на Старого, котрий у ході виконання цієї ролі несамохіть поставив священика у дуже незручне становище. Трапилось це так. Коли священик прорік: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?», старий джентльмен, ані гадки не маючи, на якому етапі перебуває шлюбна процедура, стояв собі й умиротворено споглядав десять заповідей на стіні. Священикові довелось удруге проректи: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?» А що Старий і далі перебував у доброчестивому невіданні, наречений прокричав йому гучним по-домашньому голосом: «Ну, Старий мій, ти ж знаєш - хто віддає?» На що той, перше ніж заявити, що це він віддає, жваво озвався: «Гаразд, Джоне, гаразд, хлопче!» Після цих слів священик витримав таку лиховісну паузу, аж я вже засумнівався, чи взагалі нам пощастить цього дня завершити весілля.
Проте таки пронесло, і, коли ми виходили з церкви, Веммік підняв покришку з купелю, вкинув туди свої білі рукавички й поклав покришку на місце. Місіс Веммік, більш завбачлива щодо майбутнього, свої білі рукавички сховала в кишеню, перше ніж знов одягти зелені.
– А тепер, містере Піп,- сказав Веммік, урочисто завдаючи вудочку собі на плече при виході з церкви,- дозвольте вас спитати: чи хто ж би подумав, що ми оце тільки-но з весілля?
Сніданок було замовлено в симпатичненькому ресторанчику за якусь милю від лугу; був тут і більярд на той випадок, якби ми забажали розвіятись після поважної церемонії. Я з приємністю завважив, що тепер місіс Веммік уже не змотувала назад Веммікову руку, коли та обвивала її стан, а примостилась на стільці з високою спинкою, наче віолончель у футлярі, і сприймала прояви ніжності, як цей мелодійний інструмент сприймав би доторк смичка.
Сніданок був пречудовий, і щоразу, коли хтось відмовлявся від якоїсь страви, Веммік приказував: «За все заплачено наперед, тож-бо споживайте, не соромтесь!» Я випив за здоров'я молодят, за здоров'я Старого, за добробут Замку, а на прощання поцілував молоду - коротше, всіляко силкувався підтримати добрий настрій у компанії.
Веммік провів мене до порога, і я ще раз потис йому руку й побажав щастя.
– Дякую вам,- відказав він, потираючи руки.- А курей розводити вона така майстриня, що й не уявляєте. Ось покуштуєте при нагоді яєчок - самі скажете.- І коли я вже відходив, гукнув мене і додав тихенько: - Ясна річ, містере Піп, що все це чисто волвортські міркування.
– Я розумію. На Літл-Брітен їх не треба згадувати,- сказав я.
Веммік кивнув.
– Після того, як ви там були промовились, краще містерові Джеггерсу й зовсім про них не знати. А то він ще подумає, що у мене мозок розквасився абощо.
Розділ 56
Протягом усього місяця - аж до настання судової сесії - він тяжко хворів. У нього було зламано два ребра, вони зачепили одну легеню, і дихалось йому з кожним днем усе важче й болючіше. Через це він говорив ледве чутно, а більше взагалі мовчав. Але слухав мене він дуже охоче, і тепер перший мій обов'язок був говорити й читати йому те, що, як я вважав, було найпотрібніше в його нинішньому становищі.
Як тяжко хворого, його за день-два перемістили із загальної камери до тюремного шпиталю. Це дало мені змогу досить часто бувати у нього. А в кайдани його не закували, тільки зглянувшись на хворобу, бо ж вважалося, що він, як невиправний злочинець, будь-що спробує втекти.
Бачив я його кожен день, але щоразу недовго, і зміна в його фізичному стані за решту доби встигала відбитись у нього на обличчі. І я не пригадую, щоб хоч одна з тих змін була на краще: відколи двері в'язниці замкнулися за ним, він щодалі більш худнув і поволі ставав усе слабший та кволіший.
Його покора чи то збайдужіння свідчили про смертельну виснаженість. У мене часом складалося враження - з його тону або з окремих пошепки сказаних слів,- що він розмірковує над питанням, чи не вийшла б із нього краща людина за кращих обставин. Проте він ніколи не натякав, що винні зовнішні причини, і не пробував перетлумачити своє минуле у вигідному для себе світлі.
Двічі-тричі при мені дехто зі шпитальної обслуги згадував про його репутацію відчайдушного урвиголови. На устах у нього тоді з'являлася посмішка, і він з довірою обертав погляд до мене - мовляв, я, нехай ще тільки малою дитиною, бачив і щось добре в ньому. Що ж до всього іншого, то він був саме смирення й каяття і ніколи ні на що не нарікав.