Великі сподівання
Шрифт:
Опинившись нарешті при довго жаданому ділі, я відчув таку полегкість, що аж просто не вірилось, які сумніви поймали мене всього кілька годин тому. Свіже повітря, ясне сонце, рух на річці, рух самої річки - цієї живої дороги, що, здавалося, співчувала нам, підохочувала й підганяла нас,- все це сповнювало мене новими надіями. Мені тільки прикро було, що від мене так мало користі в човні, але ж моїх двоє товаришів були дуже вправні веслярі, і мало хто міг зрівнятися з ними, а такими широкими вимахами весел вони могли гребти хоч би й увесь день.
У ті часи пароплавів на Темзі було багато менше, ніж тепер, але гребні човни траплялися куди частіше. Барж, вітрильних вугільників, каботажних суден
Невдовзі ми вже проминули старий Лондонський міст, і старий Біллінгсгейтський ринок з устричними баркасами та голландськими вітрильниками, і Білу вежу Тауеру, і Браму Зрадників, [24] і опинилися в самій гущі портового руху. Тут вантажились і розвантажувались пароплави з Літа, Абердіна й Глазго, що здавалися нам з човна неймовірно високими, коли ми пропливали поруч; тут були десятки вугільників, з яких за допомогою коловоротів з гуркотом пересипали вугілля на баржі; тут на якорі стояв завтрашній пароплав на Роттердам, до якого ми добре придивилися; стояв тут і другий, що мав іти на Гамбург,- ми проскочили під самим його бушпритом. І ось уже в мене сильніш забилося серце, коли я, сидячи на стерні, побачив попереду берег Вітря-кового ставка й тамтешні сходи до річки.
24
Біла вежа - одна з найдавніших споруд Тауеру, фортеці на березі Темзи, спорудженої у XI-XIII ст., яка у різний час була королівською резиденцією і в'язницею. До Брами Зрадників над самою річкою підвозили човном засуджених на ув'язнення в Тауері.
– Він уже є?
– спитав Герберт.
– Ще ні.
– І правильно. Він повинен спуститися, лише коли нас побачить. Видно знак у нього на вікні?
– Звідси не дуже, але ні, здається, вже видно… А ось і він сам! Сильніш налягайте! Легше, Герберте. Весла з води!
Човен доторкнувся сходів на одну коротку мить, і вже він був на борту, і ми знов відчалили. На ньому був моряцький дощовик, а в руках чорна парусинова сумка - я аж утішився, що у нього вигляд справжнього річкового лоцмана.
– Дорогий хлопче!
– сказав він, коли сів, і легенько поклав руку мені на плече.- Молодець, вірний мій хлопче. Дякую тобі, дякую.
І знову ми пропливаємо поміж десятків більших та менших суден, ухиляючись від іржавих ланцюгів, обстріпаних линв, гойдливих буйків, ударами весел занурюючи у воду поламані кошики, яких повно на воді, розганяючи стружки й уламки дощок, прорізуючи плями вугільного пилу, пропливаємо попід вирізьбленими з дерева на форштевнях фігурами Джона Сандерлендського, який промовляє до вітрів (як і багато інших Джонів на світі), та Бетсі Ярмутської з міцними персами та балухатими очима, що на два дюйми стирчать з орбіт, пропливаємо під стукіт молотків на корабельнях і чиркання пилок по брусах, гуркіт механізмів, що виконують невідомо яку роботу, скрегіт помп на суднах з течею і порипування лебідок, пропливаємо повз кораблі, що виходять у відкрите море, повз якихось морських диваків, що на все горло лаються через фальшборт з матросами ліхтерів,- аж нарешті вибираємось на вільнішу річку, де суднові юнги можуть прибрати кранці,- годі вже ловити рибку в каламутній воді за бортом,- і де гірляндисті вітрила можуть розпуститися на вітрі.
І побіля сходів, де ми взяли Провіса на борт, і далі я раз у раз пильно оглядався, чи не стежить хто за нами. Нічого підозрілого я не помічав. Безперечно, що ні зараз, ні раніше нічий човен не плив поряд або вслід за нашим. Завваживши щось таке, я звернув би до берега, щоб той човен або випередив нас або якось інакше виказав свої наміри. Але ми пливли вперед, і ніде не було ніяких ознак, що за нами хтось ув'язався.
Провіс у своєму моряцькому дощовику, як я вже казав, чудово вписувався в навколишній краєвид. Характерно, що з усіх нас він найменше тривожився (хоча, можливо, це було просто тому, що він звик до життєвих випробувань). Не був він і байдужим - від нього я почув, що він сподівається побачити свого джентльмена в числі найкращих джентльменів у чужій країні; не помічав я в ньому й пасивності чи покори долі - він тільки не хотів непокоїтися завчасу. Коли небезпека прийде, він зустріне її з відкритим чолом, але раніше нема чого морочити нею голову.
– Коли б ти знав, дорогий мій,- сказав він мені,- як це славно сидіти поруч з моїм любим хлопцем і покурювати люльку після того, як я стільки днів пробув у чотирьох стінах, ти б мені позаздрив. Але тобі цього не зрозуміти.
– Чому ж, я розумію, яку втіху дає свобода,- відповів я.
– Може,- сказав він, повагом похитавши головою.- Проте не такою мірою, як я. Щоб пізнати це такою ж мірою, треба посидіти під замком і колодкою, мій хлопче… Але ні, я не говоритиму негодящих слів.
Мені здалося, що це ж явна суперечність - заради якоїсь химери, що опосіла його уяву, піддати небезпеці свою свободу, а то й життя. Однак потім я зміркував, що свобода, не пов'язана з небезпекою, йому, на відміну від когось іншого, певне, здається чимось занадто незвичним. Цей мій здогад був більш-менш слушний, бо він, покуривши трохи, повів далі:
– Бачиш, мій хлопче, коли я був ген там, на тому кінці світу, мене завше тягло сюди, у цей край, і все мені там оприкріло, хоч я й розбагатів. Там кожен знав Мегвіча, Мегвіч міг ходити, куди хотів, і робити, що хотів, і нікого це не займало. А тут мною он як цікавляться, мій хлопче… себто зацікавилися б, коли б їм знаття, де я…
– Якщо все складеться гаразд, за кілька годин ви вже будете на волі й у цілковитій безпеці,- сказав я.
– Що ж,- відказав він, глибоко зітхаючи.- Маймо надію.
– Але ви не дуже її маєте?
Він занурив руку у воду за планширом і сказав, усміхаючись із тією лагідністю, яку я віднедавна став помічати в ньому:
– Та чого ж, маю, мій хлопче. Он як у нас усе йде справно та ладно,- краще й сподіватися годі. Але так уже любо й тихенько пливе наш човен, що я, мабуть, саме того й подумав, коли палив люльку: як не проглянути нам дна цеї річки, так і не вгадати, що станеться за кілька годин. І бігу подій не відвернеш, як не втримаєш цю воду. Бач, спливла поміж пальців, і вже її нема!
– І він підніс руку, з якої спадали останні краплі.
– Якби не вираз вашого обличчя, я б подумав, що ви трохи похнюпились,- сказав я.
– Ані крихти, мій хлопче! Це все того, що ми пливемо так ладно, і вода під човном так мило жебонить, немов спів святочний чути. Та ще, мабуть, того, що поволі старість до мене приходить.
Він знов незворушно встромив до рота люльку й сидів такий супокійний і вдоволений, наче ми вже були за межами Англії. Але притім він так прислухався до кожної поради, немов був у безнастанному страху, бо коли ми пристали до берега запастись кількома пляшками пива, і він теж хотів висісти з човна, а я зауважив, що, може, йому безпечніше лишатися на місці, він тільки озвався: «Ти гадаєш, мій хлопче?» - і слухняно сів знову.