Великі сподівання
Шрифт:
– Амінь. Бог свідок, що і я прощаю,- озвалась Бідді.
– Тепер ще дозвольте мені піднятись нагору в мою давню кімнатинку й побути кілька хвилин на самоті, а тоді, коли я поїм і поп'ю за вашим столом, ви, дорогі Джо та Бідді, проведете мене до дороговказу на перехресті й там ми розпрощаємось!
Я спродав усе, що мав, відклав, скільки міг, для заспокоєння моїх кредиторів,- які погодилися почекати, поки я зможу сплатити їм сповна,- і виїхав до Герберта.
За місяць мене вже не було в Англії, а за два місяці я вже служив клерком у фірмі «Кларрікер і спілка», а за чотири - вперше опинився на відповідальній посаді. Річ у тім, що балка над вітальнею біля Вітрякового ставка перестала двигтіти від ревища старого Білла й затихла, і Герберт поїхав одружитися з Кларою, а мене залишив до свого повернення очолювати Східну філію.
Чимало років збігло, поки я теж став компаньйоном фірми, але я почував себе щасливим у домі Герберта та його дружини; жив я ощадливо, потроху сплачував свої борги й постійно листувався з Бідді та Джо. Лише коли я став третім співвласником, Кларрікер виказав мене Гербертові, заявивши, що він і так надто довго зберігав таємницю його компаньйонства. Отож Герберт про все довідався, чим був безмірно вражений і зворушений, і дружба наша аж ніяк не потерпіла від цієї довготривалої моєї скритності. Я не скажу, що наш торговий дім став дуже знаменитим або що ми загрібали купи грошей. Ні, особливо великими справами ми не орудували, але фірма мала добре ім'я, прибутки свої ми заробляли чесно, і загалом велося нам непогано. І ми так багато завдячували непослабній винахідливості й енергії Герберта, що я не раз дивувався, як це він колись міг справити на мене враження людини, не пристосованої до життя, аж поки раптом одного дня мені проясніло, що непристосованість була тоді властива швидше мені, а не йому.
Розділ 59
Цілих одинадцять років, живучи на Сході, не бачив я Джо й Бідді - хоча в думках вони часто поставали перед моїм зором,- коли це одного грудневого вечора, за годину-дві після смерку, я легенько торкнув рукою клямку на кухонних дверях нашої старої домівки. Я натис її так тихо, що ніхто не почув, і непомітно заглянув усередину. Там на своєму звичному місці біля вогню, посмоктуючи люльку, сидів Джо, такий самий дужий і здоровий, тільки вже сивуватий, а в кутку, відгороджений коліном Джо, примостився на моєму ж маленькому ослінчику, дивлячись на вогонь… не хто, як я сам!
– Ми назвали його в твою честь Піпом, дорогий друзяко,- сказав Джо, радо побачивши, що я взяв другий ослінчик і сів поруч з малим (але волосся йому не став чухрати),- і ми сподіваємось, що він виросте бодай трохи схожим на тебе,- та, либонь, так воно і є.
Я теж був такої думки, і наступного ранку взяв малюка з собою на прогулянку, де ми багато розмовляли, розуміючи один одного з півслова. Я зводив його на цвинтар і там посадив на певний надгробок, а він показав мені з цього підвищення, який камінь лежить на могилі «Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джор-джіани, дружини вищепойменованого».
– Бідді,- звернувся я до неї після обіду, коли вона сиділа з заснулою донечкою на колінах,- ви повинні б котрогось дня віддати мені Піпа, хоча б ненадовго.
– Е ні,- лагідно заперечила Бідді.- Тобі треба самому одружитись.
– Оце ж і Герберт з Кларою кажуть, але я не думаю, що взагалі ще одружуся. Мені так затишно в їхньому домі, що важко наважитись на будь-які зміни. Я вже став старим парубком.
Бідді глянула на дівчинку, піднесла до уст її маленьку ручку і простягла до мене свою добру материнську долоню. Щось було надзвичайно промовисте в цьому порусі Бідді, в легкому доторку її персня.
– Любий Піпе,- сказала вона,- а ти певен, що цей біль по ній уже минув?
– Та вже ж… Мабуть, таки минув, Бідді.
– Скажи мені, як давньому другові. Ти вже зовсім забув її?
– Бідді, люба, я не забув нічого з того, що посідало найважливіше місце в моєму житті й узагалі не забув майже нічого. Але та «жалюгідна мрія», як я колись називав її, розвіялась, Бідді, розвіялась остаточно.
А проте, навіть говорячи ці слова, я знав, що потай душі наміряюся того ж таки вечора побувати на місці старого дому, сам-один, у пам'ять про неї. Атож. У пам'ять про Естеллу.
Я чув, що життя її склалося вкрай невдало і що вона оселилась окремо від чоловіка, який дуже брутально поводився з нею і в очах навколишніх став втіленням пихи, скнарості, підлоти й ницості. Чув я й про загибель її чоловіка у нещасливому випадку через його жорстоке ставлення до коня. Це звільнення випало їй років зо два тому; досі вона вже могла й удруге вийти заміж.
Після раннього обіду у Джо я мав досить часу, щоб уволю набалакатися з Бідді й ще завидна дійти до колишньої садиби міс Гевішем. Але дорогою я не підганяв себе - роздивлявся на всі боки, згадував минуле - отож день уже зовсім примерк, поки я туди дістався.
Там не було тепер ні особняка, ні броварні, ні якихось будівель,- вцілів лише мур старого садка. Спорожнілу ділянку обгородили простим парканом, і я, заглянувши поверх нього, побачив, що де-не-де старий плющ наново розрісся й позеленив невисокі пагорки руйновищ. Хвіртка у паркані була прочинена; я штовхнув її й увійшов яа подвір'я.
У другій половині дня холодний сріблястий туман розстелився навкруги, і місяць ще не встиг його розвіяти Але крізь туман пробивалися зорі, місяць уже сходив і вечір був нетемний. Я міг непохибно встановити, де стояла та чи інша частина будинку, де була броварня де ворота, де діжки. Пригадавши всі ці деталі, я звернув погляд на зарослу стежку в садку й побачив там чиюсь самотню постать.
Мене, здається, теж помітили. Людина, що йшла в моєму напрямку, зупинилася. Підступивши трохи, я розгледів обриси жінки. Коли я підійшов ще ближче вона була хотіла звернути вбік, але потім дала мені зрівнятись. І цю ж мить вона здригнулася, наче у великому подиві, промовила моє ім'я, і я вигукнув:
– Естелла!
– Я дуже змінилася. Як це ви мене впізнали?
Врода її справді втратила юнацьку свіжість, але невимовно велична постава, невимовний чар - це лишилося. Добре пам'ятаючи ці її принади, тепер я, однак, побачив і дещо нове - тиху зажуру в такому колись гордовитому погляді, і відчув дещо нове - дружній дотик такої колись нечулої руки.
Ми сіли на лаві неподалік, і я сказав:
– Як це дивно, Естелло, що ми через стільки років знову зустрілися саме на місці першої нашої зустрічі! А ви часто тут буваєте?
– Відтоді ні разу не була.
– І я теж не був.
Сходив місяць, і я згадав втуплений у білу стелю безживний погляд, що давно вже згас. Сходив місяць, і я згадав потиск тієї руки на моїй долоні, коли він почув від мене останні слова, що судилось йому почути на землі.
Естелла першою порушила мовчанку, що залягла між нами.