Великі сподівання

Диккенс Чарльз

Мою сестру ми тепер ніколи не залишали саму, але в неділю з полудня Джо охоче погодився доглянути її, і ми з Бідді пішли прогулятись. Стояло літо, погода була чудова. Ми проминули село, церкву й цвинтар і, вийшовши на болота, побачили на річці судна під вітрилами, і ось тоді переді мною, як то бувало вже не раз, знов постали образи міс Гевішем та Естелли. Коли ми добулись до самої річки й посідали на березі, в цій тиші, ще більш лункій від мирного жеботіння води у нас під ногами, я подумав, що це, мабуть, найвідповідніша пора й місце поділитися з Бідді таємницею своєї душі.

– Знаєш, Бідді,- сказав я, спершу взявши з неї обіцянку, що вона про це нікому ні слова,- мені хочеться стати джентльменом.

– Ну, я б на твоєму місці цього не хотіла,- відказала вона.- Навіщо це тобі?

– Бідді,- сказав я вже трохи суворішим тоном,- у мене в на це поважні причини.

– Тобі видніше, Піпе, але невже тобі не ясно, що так, як тепер, для тебе краще?

– Бідді,- нетерпляче вигукнув я,- мені так зовсім не краще! Мене відштовхує і це моє ремесло, і все моє життя. Вони мені відразливі з першого ж дня, коли я став підмайстром. Які ти дурниці городиш!

– Я городжу дурниці?
– відказала Бідді, спокійно зводячи брови.- Пробач, коли так, це я ненароком. Я тільки хотіла, щоб тобі було добре й приємно.

– Ну тоді, Бідді, зрозумій раз і назавжди, що мені ніколи не буде добре й приємно, а навпаки, дуже погано, якщо я не зможу змінити оце своє життя!

– Шкода,- сказала Бідді й журливо похитала головою.

Я й сам не раз думав, що шкода, і тепер, вичерпаний цією нескінченною суперечкою з самим собою, мало не заплакав з горя й досади, коли Бідді висловила вголос те почуття, яке мене проймало. Я сказав їй, що вона має слушність, я й сам знаю, наскільки це прикро, але нічого тут не вдієш.

– Якби я міг пристосуватись до цього життя,- сказав а Бідді, вириваючи рукою травинки, як-то колись був висмикував разом із волоссям свої ображені почуття і вигупував їх ногою об стіну броварні,- якби я міг пристосуватись до цього життя і хоча б наполовину так полюбити кузню, як любив її малим, мені б стало набагато легше. Тоді б ми усі втрьох зажили чудовим життям, і Джо, мабуть, узяв би мене за компаньйона, коли скінчиться моє учнівство, а ми з тобою зблизилися б і котроїсь неділі могли б сидіти на цьому самому березі зовсім іншими людьми. Я ж був би для тебе зовсім непоганий жених, хіба ні, Бідді?

Бідді зітхнула, дивлячись на вітрильники, що пропливали річкою, і відповіла:

– Та вже ж, я не дуже перебірлива.

Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.

– А натомість,- сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,- бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і… та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!

Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.

– Сказати таке - це було не дуже правдиво й не дуже чемно,- зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.- Хто це сказав?

Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:

– Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона найвродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.

Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.

– Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе?
– помовчавши, тихо спитала Бідді.

– Не знаю,- похнюплено відповів я.

– Бо коли на злість їй,- вела далі Бідді,- то я думаю - хоча тобі видніше,- що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю - хоча тобі видніше,- що вона цього не варта.

Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків!

– Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?

Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.

Бідді була найрозумніша з дівчат і більш не стала мене напоумляти. Вона поклала свою ніжну, хоч і огрублу від роботи руку на мої долоні й одну за одною лагідно витягла їх з чуприни. Потім заспокійливо погладила мене по плечах, а я затуливсь рукавом і трохи поплакав - точнісінько як отоді біля броварні,- невиразно відчуваючи, якої тяжкої кривди я зазнав чи то від когось одного, чи, може, від усіх.

– Я все-таки рада,- сказала Бідді,- що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.- Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: - Пройдемося ще далі чи вже завернемо додому?

– Бідді!
– скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.- Я завжди тобі все говоритиму!

– Поки не станеш джентльменом,- додала Бідді.

– Ти ж знаєш, що я ніколи ним не стану, отже, це й буде завжди. Хоча я й не дуже маю що казати тобі, ти ж знаєш усе, що я знаю,- я вже говорив це тобі того вечора вдома.

– Атож,- майже пошепки промовила Бідді, дивлячись на кораблі. І тоді повторила тим самим бадьорим голосом: - То пройдемося ще далі чи завернемо додому?

Я сказав Бідді, що краще пройдемось далі, і ми так і зробили, а літнє надвечір'я навкруг змінив літній вечір, і все було таке прегарне. Я задумався, чи не природніше й правильніше було б задовольнитись цим моїм життям, аніж при світлі свічки грати в дурня у кімнаті з зупиненими годинниками й терпіти зневагу Естелли. Я подумав, що треба було б викинути її з голови разом з усіма іншими спогадами й химерами і полюбити ту роботу, яка мені судилась, стати добрим майстром. Бо хіба ж не ясно було, що якби в цю мить поруч зі мною була Естелла, а не Бідді, то вона довела б мене до розпачу? Я не міг не визнати, що так воно, безперечно, й було б, і сказав сам собі: «Який же ти дурень, Піпе!»