Великі сподівання
Шрифт:
Містер Требб враз перемінився. Він забув про масло в затишній постелі, схопився з місця, витер руки об край скатертини й вигукнув:
– Хай мене бог милує!
– Я їду до свого опікуна в Лондон,- сказав я, наче між іншим дістаючи з кишені кілька гіней і поглядаючи на них,- і мені потрібен на дорогу модний костюм.- Боячись, що він тільки пообіцяє, а не виконає замовлення, я тут-таки додав: - За роботу я плачу готівкою.
– Дорогий сер,- прорік містер Требб, шанобливо вигинаючись усім тілом, розкидаючи руки й навіть дозволяючи собі доторкнутись до моїх ліктів,- ваші слова ображають мене! Ви не будете заперечувати, якщо я вас поздоровлю? І я вас попрошу, сер, пройдіть, будь ласка, до майстерні!
У Требба був служка-хлопчак, шибеник з шибеників на всю округу. Коли я ввійшов, він саме підмітав майстерню і зараз же скористався нагодою розважитись, задля чого війнув на мене сміттям зі щітки. Вернувшись же з містером Треббом, я застав його за тим самим підмітанням; тепер він заходився торгати щіткою за всі виступи й перепони, аби показати (як мені видалося), що він не згірший за будь-якого коваля, живого чи й мертвого.
– Припини цей шарварок, а то я скручу тобі карк!
– якнайсуворіш наказав йому містер Требб.- Чи не зволите сісти, сер? Ось, приміром, оце,- сказав містер Требб, дістаючи з полиці сувій тканини й плавно розгортаючи на прилавку, щоб можна було просунути під неї руку й показати, як вона вилискує проти світла,- дуже симпатичний крам. Можу рекомендувати вам, сер, бо це справді найвищий гатунок. Але ви познайомитесь і з іншими зразками. Подай-но сюди номер чотири, ти?
– (Це він звернувся до хлопця, водночас перестерігши його страховито сердитим позирком, оскільки існувала реальна небезпека, що цей лиходій черкне мене по голові сувоєм або ще як інакше засвідчить свою фамільярність.)
Містер Требб не зводив з хлопчака суворого погляду, поки той не поклав номер чотири на прилавок і не відступив на безпечну відстань. Потім він скомандував йому принести номер п'ять і номер вісім.
– І щоб без ніяких цих штучок, поганцю,- докинув містер Требб,- як не хочеш каятись до останнього свого подиху!
Після цього містер Требб нахилився над номером четвертим і конфіденційно відрекомендував його мені, як легку літню тканину, дуже модну у світському товаристві, через що він вважатиме за честь для себе вбрати в костюм з неї свого славного земляка (якщо тільки йому можна так про мене висловитись).
– Та ти подаси нарешті номер п'ятий і номер восьмий, ледацюго?
– звернувся містер Требб до хлопчака, покінчивши з рекламою номера четвертого.- Чи мені доведеться копняком тебе звідси витурити й самому піти по них?
За допомогою містера Требба я таки вибрав матеріал на костюм і знов пройшов у його вітальню зняти мірку. Бо хоч містер Требб і мав мою мірку і досі вона цілком його задовольняла, тепер було зовсім не те. «За нинішніх обставин вона зовсім не годиться, сер,- як він уклінко пояснив,- зовсім не годиться». Отож містер Требб виміряв мене вздовж і впоперек у своїй вітальні, немов я був земельною ділянкою, а він найдосвідченішим землеміром, і завдав собі при тім стільки мороки, що ніяка платня за пошиття не відшкодувала б цих його зусиль. Коли ж містер Требб нарешті з цим упорався і ми домовились, що готовий костюм буде прислано містерові Памблечуку в четвер увечері, він сказав, тримаючись за клямку на дверях:
– Я знаю, що лондонські джентльмени рідко звертаються до послуг провінційних майстрів, але якби ви, сер, пробуваючи в столиці, сподобили мене такої честі, я був би вельми вдячний. На все добре, сер, красно дякую. Двері!
Останнє слово адресувалося хлопчакові, котрий і поняття не мав, до чого воно. Але я бачив, як він ошелешено витріщився, коли його хазяїн, запобігливо обтрушуючи з моєї одежі порошинки, провів мене до самого порога. Ось саме тоді я вперше й по-справжньому відчув приголомшливу силу грошей, побачивши, як вони, образно кажучи, поклали на лопатки Треббового хлопчака.
Після цієї достопам'ятної події я побував у капелюшника, у шевця, у торгівця білизною, почуваючи себе наче той собака матінки Габбард, [10] шати якому виготовляло так багато майстрів. Крім того, я побував і в конторі диліжансів, де замовив місце на сьому годину ранку в суботу. Не було такої особливої потреби всюди пояснювати, що у мене з'явилися значні кошти, однак щоразу, коли я про це згадував, господар закладу переставав споглядати з вікна події на вулиці й зосереджувався увагою на мені. Покінчивши з усіма замовленнями, я попрямував до Памблечукової крамниці й ще здалеку побачив, що цей добродій стоіть на порозі.
10
Матінка Габбард - персонаж відомих англійських дитячих віршиків; у різних майстрів скуповувала одежу для свого собаки.
Дожидаючи мене, він аж горів від нетерплячки. Уранці він своїм візком заїжджав до нас у кузню й там почув новину. Тепер у своїй вітальні, тій самій, де відбулось читання «Барнуела», він приготував для мене частування і теж, пропускаючи в двері мою священну особу, наказав прикажчикові «ушитися з дороги».
– Дорогий друже,- сказав містер Памблечук, коли ми залишилися втрьох - він, я і частування,- щиро вітаю вас з нагоди такого великого щастя! Ви його заслужили, цілком заслужили!
Сказано було це слушно і, як мені здалося, вельми до речі.
– Вже сама думка про те,- сказав містер Памблечук, спершу хрипливо продемонструвавши свій захват мною,- що я відіграв певну роль у цьому - для мене найвища винагорода.
Я звернув увагу містера Памблечука, що цього питання не можна торкатися ані словом, ані натяком.
– Мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- якщо ви дозволите називати вас так…
Я пробурмотів: «А певно ж», і містер Памблечук знов узяв мене за обидві руки й надав своєму жилетові хвилястого поруху, що мав виражати його схвильованість, хоч і народжувався трохи нижче від серця.
– Мій дорогий юний друже, можете покластись на мене, що у вашу відсутність я докладу всіх своїх скромних сил, щоб про це не забув Джозеф. Джозеф!
– сказав містер Памблечук тоном ревного заклинання.- Джозеф!! Джозеф!!!
– Після цього він похитав головою і постукав себе по лобі, засвідчуючи в такий спосіб своє ставлення до відповідної вади Джозефа.
– Але, мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- ви ж, мабуть, голодні, ви ж так втомилися. Сідайте-но. Ось курятинка - це з «Кабана», ось язик, теж із «Кабана», ось іще одна-дві страви з «Кабана», які вам, сподіваюся, припадуть до смаку. Але невже ж це переді мною,- сказав містер Памблечук, ледве встигши сісти і вже знов схоплюючись,- невже ж це переді мною той, з ким я ділив забави його щасливого дитинства? Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..
Це «чи дозволите» означало, чи дозволю я, щоб він потис мені руку. Я погодився, він гаряче потис її і знов сів.
– Ось вино,- сказав містер Памблечук.- Випиймо. Подякуймо долі, і нехай вона й надалі вибирає своїх улюбленців не менш мудро. І все-таки я не можу,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- бачити перед собою того… випити за здоров'я того, хто… щоб не виявити ще раз… Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..
Я сказав, що дозволю, і він знов потис мені руку, спорожнив чарку й перевернув її догори дном. Я зробив так само, але хоч би я навіть і себе самого перевернув догори ногами, перше ніж випити, вино й тоді не вдарило б мені у голову з такою силою.