Великі сподівання
Шрифт:
– Саме цього я й не велів вам робити,- сказав містер Джеггерс.- Ви думали! Я за вас думаю, і цього достатньо. Якщо ви мені будете потрібні, я знаю, де вас знайти. Мені не треба, щоб ви за мною бігали. Більше не хочу нічого й чути! Ні слова!
Двоє чоловіків подивились один на одного, коли містер Джеггерс отак відганяв їх помахом руки, і мовчки й покірно відстали.
– Ну, а ви?
– сказав містер Джеггерс, раптом зупинившись і обернувшись до двох жінок у хустках, від яких непомітно відокремились троє чоловіків.- Це Емілія, чи не так?
– Так, містере Джеггерс.
– А ви не забули, що якби не я,- гостро кинув містер Джеггерс,- вас би не було тут і не могло бути?
– О так, сер!
– вигукнули в один голос жінки.- Хай вас бог благословить, добродію, як таке забути!
– Тоді чого ж вас сюди принесло?
– спитав містер Джеггерс.
– Але ж мій Білл, сер!
– благально озвалась заплакана жінка.
– Послухайте, що я вам скажу,- промовив містер Джеггерс.- Затямте раз і назавжди! Якщо ви не знаєте, що ваш Білл у надійних руках, то я це знаю. А якщо ви будете ходити сюди й набридати з цим своїм Біллом, то я провчу й Білла, і вас: махну на нього рукою, і як буде, так і буде. Ви заплатили Веммікові?
– О так, сер! Геть до мідяка.
– Дуже добре. В такому разі ви зробили все, що мали зробити. Ще слово від вас… одне-єдине слово…- і Веммік поверне вам гроші.
Почувши таку страшну погрозу, обидві жінки зразу ж відійшли. Тепер лишався тільки той збудливий єврейчик, що вже встиг декілька разів схопити містера Джеггерса за полу сурдута й піднести її до уст.
– Хто це такий?
– нищівно холодним тоном озвався містер Джеггерс- Чого цьому чоловікові треба?
– Мій дорогий міссере Джеггерс! Я рідний брат Абраама Лазаруса.
– А хто це?
– спитав містер Джеггерс.- Пустіть мою полу.
Прохач ще раз поцілував крайчик одежі містера Джег-герса, тоді відпустив її й відповів:
– Абраам Лазарус, підозра у крадіжці столового срібла.
– Ви спізнилися,- зауважив містер Джеггерс.- Я відстоюю інтереси потерпілого.
– Боженьку мій, міссере Джеггерс!
– скрикнув, полотніючи, мій збудливий знайомець.- І не кажіть, що ви проти Абраама Лазаруса!
– Але це так,- відповів містер Джеггерс.- І тут нема про що балакати. Дайте пройти!
– Міссере Джеггерс! Півхвилиночки. Ось щойно зараз, тільки-но, мій родич пішов до міссера Вемміка запропонувати будь-які умови. Міссере Джеггерс! Чверть хвилиночки! Коли б ваша згода, щоб ми перекупили вас від супротивної сторони… за будь-яку ціну, ми на всякі гроші згодні!.. Міссере Джеггерс!.. Міссере!..
Мій опікун байдужісінько відмахнувся від прохальника і залишив його витанцьовувати на тротуарі, мов на розжареному вугіллі. Далі вже без усяких перешкод ми дійшли до контори, де застали клерка й того чоловіка у вельветі та хутряній шапці.
– Тут прийшов Майк,- доповів клерк, підводячись зі своєї табуретки й підходячи ближче до патрона.
– Ага,- зауважив містер Джеггерс, переводячи погляд на відвідувача, що смикав себе за чубчик на лобі, немов той бичок з дитячої пісеньки за мотузку дзвоника.- Вашого приятеля черга сьогодні. То як?
– Та що ж, міст'ре Джеггерс,- відказав Майк глухим голосом, наче терпів від хронічної нежиті,- я добре поморочився, поки знайшов, сер, такого, що більш-менш підходить.
– Що він може посвідчити під присягою?
– Та що, міст'ре Джеггерс,- сказав Майк, витираючи носа цим разом уже хутряною шапкою,- взагалі-то будь-що.
Містер Джеггерс раптом розлютився.
– Я ж перестерігав вас,- сказав він, тицяючи пальцем у настраханого клієнта,- що як надумаєте тут говорити в такий спосіб, вам це добром не минеться! Негіднику ви чортів, як ви посміли говорити таке мені?
Клієнт не тільки злякався, але й розгубився, так ніби не усвідомлював, що він такого накоїв.
– Йолоп!
– тихо сказав клерк, штурхаючи його під бік.- Бевзень! Хто ж такі речі говорить уголос?
– Востаннє питаю вас, телепню ви один,- суворо промовив мій опікун,- що цей ваш чоловік може посвідчити під присягою?
Майк препильно подивився на мого опікуна, мовби силкуючись вичитати щось у нього з обличчя, і поволі відповів:
– Або що той взагалі на таке не здатен, або що він цілу ту ніч був разом з ним і ні на хвильку не відходив.
– Тож надалі вважайте. Яке ремесло у цього чоловіка?
Майк подивився на свою шапку, тоді на підлогу, тоді на стелю, тоді на клерка, тоді ще й на мене і нарешті почав непевним тоном:
– Ми вбрали його, як…- Але мій опікун гримнув на нього:
– Що? До вас не доходить, я бачу?
(- Йолоп!
– удруге докинув клерк і ще раз штурхнув його під бік.)
Трохи помулявшись, Майк прояснів і почав знову:
– Він вбраний, як порядний пиріжник. А чи й кондитер.
– Він десь близько?
– спитав мій опікун.
– Я залишив його на сходинках за рогом,- відповів Майк.
– Ану-но проведіть його повз вікно, я гляну, який у нього вигляд.
Вікно малося на увазі те, що з контори. Ми всі втрьох підійшли до цього вікна в дротяній сітці й невдовзі побачили, як за ним невимушено пройшовся собі клієнт, а поруч ступав звірячої статури цибань, що мав на плечах куцу білу полотняну куртку й на голові паперовий ковпак. Цей липовий представник кондитерського фаху був виразно п'януватий, а під оком у нього красувався задавнений уже синець, підмащений фарбою.
– Скажіть йому, щоб негайно забрав звідси свого свідка,- вкрай бридливо звернувся мій опікун до клерка,- і спитайте, що він думав, приводячи сюди такого суб'єкта.
Після цього опікун повів мене до кабінету, де заходився навстоячки перекушувати сандвічем, запиваючи його хересом з фляжки (ївши, він, здавалося, навіть на сандвіча наганяв страху), і принагідно повідомив, яких заходів він вжив щодо мене. До понеділка я пробуду в Барнардовім заїзді, куди вже одвезли для мене ліжко, у містера Покета-молодшого, а в понеділок поїду з ним до його батька подивитись, чи мені там сподобається. Крім того, я дізнався, скільки можу витрачати на себе грошей - виявилося, що досить багато,- а також одержав від опікуна сховані в котрійсь шухляді його столу картки з адресами різних майстрових, які можуть знадобитись мені для пошиття одягу та всяких інших потреб.