Великі сподівання
Шрифт:
– Але суть у тому,- пояснив Герберт Покет,- що ти приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й приглядаєшся.
З його слів хтось би подумав, що як не сидіти в конторі, то, «розумієш», і приглядатись не можна; але я поклався на його досвід і промовчав.
– А потім настає час,- сказав Герберт,- коли враз перед тобою з'являється щаслива нагода. Ти - за неї, береш усе, що вона може тобі дати, збиваєш капітал, і вже ти кум королю. А коли у тебе в руках капітал, залишається тільки орудувати ним.
Це дуже нагадувало його поведінку під час нашої сутички в садку - просто дуже. І свою бідність він сприймав точнісінько так само, як тоді був сприйняв поразку. Здавалося, йому що всі копняки та стусани долі, що ті мої удари - було однаково. Він явно не мав нічого, окрім найпотрібнішого мінімуму, бо все, на що я б не кинув оком, виявляється, було прислане сюди чи з кав'ярні, чи ще звідкілясь, і то моїм коштом.
А проте, розжившись подумки на багатство, він зовсім не заносився з ним, тож я навіть відчув вдячність за таку його скромність. Це було приємним додатком до його й без того приємної натури, і ми з ним зразу заприязнилися. Ввечері ми вийшли прогулятись по вулицях і побували за півціни в театрі, тобто на другій п'єсі, що їх ставили одним заходом; наступного дня сходили до Вестмінстерського абатства, а надвечір гуляли в парках, і я запитав себе в думках: хто підковує усіх цих коней, і пошкодував, що не Джо.
Як я прикинув у неділю, збігло добрих кілька місяців, відколи я розпрощався з Джо й Бідді. Поміж мною і ними проліг широкий простір, болота відступили кудись бозна-як далеко, і створювалось таке враження, ніби й час розсунувся. Що я оце тільки минулої неділі у своєму старому недільному вбранні був у нашій старій церковці - цей факт здавався і з географічного погляду, і з громадського цілком абсурдним, і земля, і небо заперечували саму таку можливість. А притім на людних лондонських вулицях, яскраво освітлених у вечірньому присмерку, мені вчувалися сумовиті докори, що я покинув так далеко нашу бідну стару кухню, і серед глухої ночі хода ледацюги-сторожа, що снував подвір'ям Барнардового заїзду, вдаючи, ніби виконує свою охоронну місію, глухо відлунювала у мене в серці.
У понеділок уранці за чверть до дев'ятої Герберт вирушив показатись - а водночас, мабуть, і приглянутись - до своєї контори, і я пішов разом з ним. Ми домовились, що за пару годин він звільниться і проведе мене до Геммерсміту. Бачачи, куди понеділкового ранку спрямовували свої стопи молоді страхувальники, можна було зробити висновок, що яйця, з яких вилуплюються ці майбутні велетні торгівлі, як і яйця страусів, треба тримати у гарячому поросі. Та й сама зачухана контора, де сидів Герберт, аж ніяк не скидалася на добрий спостережний пункт: містилась вона у дворі на третьому поверсі, і з вікон її, що виходили на вікна іншого такого самого приміщення третього поверху, ні до чого було й приглядатись.
Чекати мені довелось мало не до полудня, і я за цей час побував на біржі, де під оголошеннями суднових компаній сиділи якісь неголені люди, що видались мені заможними купцями, тільки невідомо чого похнюпленими. Коли з'явився Герберт, ми пішли перекусити в одній знаменитій кав'яренці, яку я тоді сприйняв з усією можливою шанобливістю, а тепер згадую як найнахабніше ошуканство на всю Європу, і де - чого я й у той день не міг не помітити - підливи на скатертинах, ножах і фартухах офіціантів було значно більше, ніж при печені. Підживившись тут за досить помірну ціну (якщо врахувати, що жирні плями надавались безплатно), ми вернулись у Барнардів заїзд по мою валізку й поїхали диліжансом до Геммерсміту. Дістались ми туди близько третьої години і вже за кілька хвилин були біля будинку містера Покета. Відчинивши хвіртку, ми опинились у невеликому садку понад річкою, в якому грались діти господаря. Невдовзі я вже зміг спостерегти - а я в цьому питанні чоловік безсторонній, отже, моя думка може бути об'єктивною,- що діти містера й місіс Покет не так росли чи там виховувались, як літали перевертом.
Місіс Покет сиділа під деревом на садовому кріслі, поклавши ноги на друге таке саме крісло, і читала, а дві няньки прогулювались по садку, поки діти гралися.
– Познайомтесь, мамо,- сказав Герберт,- ось цей юнак - містер Піп.
Після цього місіс Покет привітала мене з належною гідністю.
– Мастере Елік і міс Джейн!
– окликнула одна з няньок двох дітей.- Якщо ви лазитимете в кущі, то впадете в річку й потопитесь, і що тоді ваш тато скаже?
Тут-таки вона підняла хустинку місіс Покет і зауважила:
– Це вже сьогодні вшосте ви губите її, мем!
Після чого місіс Покет засміялася й сказала: «Дякую, Флопсон», а тоді вмостилася зручніше - тепер уже тільки на одному кріслі - і знов заходилася читати. Вираз її обличчя відразу ж став такий уважний і зосереджений, наче вона цілий тиждень не відривалася від книжки. Однак, не пробігши й десяти рядків, вона зненацька підвела на мене погляд і спитала:
– Матінка ваша, гадаю, жива й здорова?
Таке несподіване запитання страшенно мене ошелешило, і я вже почав плести якусь нісенітницю, що от якби я й справді мав згадану особу, то вона, безперечно, була б здорова і дуже втішена такою увагою і передала б їй свої поздоровлення, коли раптом мене врятувала та сама нянька.
– Ну, це вже, їй-богу, всьоме!
– скрикнула вона, піднімаючи хустинку.- І що з вами сьогодні таке, мем?
Місіс Покет узяла цю свою річ, спершу подивилась на неї вкрай здивовано, немов уперше в житті її бачила, тоді впізнала, засміялася, сказала: «Дякую, Флопсон», і, забувши про мене, заглибилась у читання.
Маючи нарешті змогу перелічити маленьких Покетів, я виявив, що їх не менш як шестеро і кожне з них або летіло перевертом, або було на підході до цього. Ледве я скінчив підрахунок, як звідкілясь ізгори пролунало жалібне пхикання сьомого з них.
– Не інакше, як дитя!
– заявила Флопсон, неначе вельми вражена.- Поспішіть нагору, Міллерс!
Міллерс, тобто друга нянька, пішла в дім, і потроху немовляче пхикання притихло й зовсім припинилося, так ніби юному черевомовцеві чимось заткали рота. Місіс Покет увесь час невідривно читала, аж мене зацікавило, що то в неї за книжка.
Ми чекали, очевидно, появи містера Покета; в усякому разі, чогось ми чекали, отож я мав нагоду завважити незвичайне явище у цій родині: коли котресь із дітей у ході гри опинялось поблизу матері, воно незмінно спотикалося й летіло перевертом, що кожного разу викликало у місіс Покет короткочасний подив, а у дитини трохи триваліший вереск. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут за причина, коли це з'явилася Міллерс із немовлям, передала згадане немовля Флопсон, і та вже підносила його до місіс Покет, але раптом теж спіткнулася й була б торохнулась об землю разом з дитям, якби ми з Гербертом не підхопили її.
– Боже милий, Флопсон!
– промовила місіс Покет, на мить підводячи погляд від книжки.- Всі спотикаються!
– І справді - боже милий, мем!
– відрізала Флопсон, вся червона, як буряк.- Бо що це у вас тут таке?
– У мене, Флопсон?
– здивувалася місіс Покет.
– Що ж, коли це не ваша підніжка!
– скрикнула Флопсон.- Як же тут не спіткнутися, коли у вас лавочка під спідницями! Візьміть-но дитя, мем, а книжку дайте мені.
Місіс Покет зробила, як їй сказали, і стала невміло гуцати дитину на колінах, тимчасом як решта дітей гралася навколо. Тривало це дуже недовго, а тоді місіс Покет дала команду відправити всіх дітей в дім передрімати. Так я здійснив друге своє відкриття у той день: виховання маленьких Покетів полягало чи не в тому, щоб по черзі літати перевертом і вкладатися спати.