Великі сподівання
Шрифт:
– Ну, то що ж його робити?
– сказав я, коли Герберт улаштувався в другому кріслі.
– Бідний мій Генделю,- відказав він, схопившись руками за голову,- я такий ошелешений, що не можу й думати.
– Отож і я був у такому стані, Герберте, коли вперше на мене це звалилося. Але однаково щось же треба зробити. У нього купа марнотратницьких ідей - коні, карети, всілякі розкішні вбрання. Його треба якось зупинити.
– Отже, ти вважаєш, що не можеш прийняти…
– Та як же я можу?
– вихопилось у мене, коли Герберт не договорив.- Тільки подумай, хто він! Тільки глянь на нього!
Мимохіть ми обоє здригнулися.
– А проте, Герберте, він, як це не жахливо, прихилився до мене, і навіть дуже. І треба ж такого безталання мені на голову!
– Бідний мій Генделю,- повторив Герберт.
– Знову ж таки,- мовив я далі,- нехай я зараз поставлю на всьому хрест і не візьму в нього більш ні пенса,- але ж подумай, скільки я йому вже винен! Та й те, що я ж у боргах, по вуха в боргах - як я виплутаюся з них, коли тепер у мене ніяких сподівань?.. І ніякого ремесла в руках і взагалі я ні до чого не здатний?
– Ну-ну, це вже ти зайве на себе наговорюєш,- заперечив Герберт.
– А до чого я здатний? Хіба в солдати піти! І я б так, може, й зробив, любий Герберте, якби не надія на твою дружню пораду й допомогу.
Звичайно, я в цю мить уже не міг стримати сліз, а Герберт, звичайно, тільки стис мені палко руку, наче нічого й не помітивши.
– В усякому разі, любий Генделю,- сказав він перегодом,- солдати - це не вихід. Коли ти вирішив надалі відмовитись від його заступництва і його багатства, то, мабуть же, ти маєш сяку-таку надію колись розплатитися за те, що від нього дістав. А з солдатських грошей яка там уже надія! Та й це просто нерозумно. Набагато краще тобі піти у контору Кларрікера, хоч ця фірма й невелика. А у мене, знаєш, іде до того, щоб стати компаньйоном.
Бідолаха! Він і гадки не має, чиїм це коштом.
– Але тут є інше питання,- мовив Герберт.- Він неосвічений і впертий чоловік, що довгі роки плекав у душі одну мрію. Ще й більше: мені здається (може, я й помиляюся), що вдача у нього відчайдушна й запекла.
– Я це знаю,- відказав я.- Ось послухай, що я бачив на власні очі.
І я розповів йому про те, чого не згадував раніше: про його бійку з другим каторжником.
– Тож і подумай тут!
– сказав Герберт.- Ризикуючи власним життям, він приїжджає сюди, щоб здійснити свою мрію. І ось коли він так багато натерпівся й діждався нарешті її здійснення, ти вибиваєш землю у нього з-під ніг, знищуєш його мрію, позбавляєш сенсу все його життя. Уявляєш собі, на що його може штовхнути розчарування?
– Я уявляю, Герберте, це у мене не сходить з гадки від того фатального вечора, коли він з'явився. Страшно й подумати, що він може сам з доброї волі віддатися правосуддю.
– А ця небезпека, запевняю тебе, дуже реальна,- сказав Герберт.- Саме в цьому розумінні ти в його руках, поки він в Англії, бо якщо ти від нього відступишся, він з розпуки так і зробить.
Мене до того вжахнула така можливість,- власне, вона мене від самого початку непокоїла, бо ж хто, як не я, був би винуватцем цього самогубства?
– що я схопився на ноги й став стривожено ходити взад-вперед по кімнаті. Я ще сказав Гербертові, що навіть якби Провіса зовсім випадково впізнали й заарештували, я все одно б дуже мучився, вважаючи, що то ж через мене. І це я казав цілком щиро, дарма що мені нестерпно тяжко було бачити його на волі поруч із собою, дарма що я радше волів би вік звікувати в кузні, аніж дожити до цього дня.
Та хоч би там як, а питання стояло й далі: що ж робити?
– Найголовніше,- сказав Герберт,- це вивезти його з Англії. Тобі доведеться виїхати разом з ним, бо інакше він не погодиться.
– Ну нехай я вивезу його з собою, але як не допустити, щоб він знову вернувся?
– Добрий мій Генделю, хіба ж тобі не ясно, наскільки небезпечніше розкритися перед ним тут, щоб він вчинив щось нерозважливе за два кроки від ньюгейтської тюрми, ніж зробити це десь за кордоном! А чи не можна виманити його звідси, взявши як привід хоча б того другого каторжника або яку-небудь іншу обставину його життя?
– Ото ж бо й є!
– сказав я, зупиняючись перед Гербер-том і широко розводячи руки на доказ безнадійності мого становища.- Я ж нічого не знаю про його життя. Я мало не збожеволів, коли сидів тут вечорами з цим зовсім невідомим чоловіком, що запосів усю мою долю й недолю! Мені ж тільки те й відомо, що в дитинстві через цього нещасного волоцюгу я два дні прожив у смертельному страху.
Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.
– Генделю,- сказав нарешті Герберт, зупиняючись.- Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?
– Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?
– І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?
– Ти ще питаєш, Герберте!
– І ти охоплений тривогою - бо й не може бути інакше - за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся - і ради бога, якомога швидше,- ми вдвох поміркуємо, як бути далі.
Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!
– Ну, а щодо того, як довідатись його історію,- сказав я,- то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.
– Атож,- погодився Герберт.- Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.- (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)
Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а тільки я прокинувся, мене знов охопив неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.
Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сів за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як «його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство», і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути «чимдобротнішу оселю» поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся «куток». Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов: