Великі сподівання
Шрифт:
– Де ти прилаштуєш мене?
– спитав він трохи згодом.- Мене треба десь прилаштувати, мій хлопче.
– Спати?
– перепитав я.
– Атож. І засну я мов убитий,- відказав він,- бо стільки ж місяців мене гойдало по морях!
– Мого друга й співмешканця нема вдома,- сказав я, підводячись із канапи,- і ви ляжете в його кімнаті.
– А він взавтра не повернеться, ні?
– Ні,- відповів я, тільки ледь-ледь, на превелику силу усвідомлюючи, що кажу,- завтра ще ні.
– Бо розумієш, мій хлопче,- сказав він притишеним голосом, багатозначно приклавши довгого пальця мені до грудей,- треба бути обережним.
– Як це обережним?
– Та бо тут пахне смертю.
– Чому смертю?
– Мене ж засуджено на довічне вигнання. А хто само-вільно вернувся, тому одна кара - смерть. Останніми роками багатенько було таких, що верталися, і мені шибениці теж не минути, як попадуся.
Цього тільки не вистачало! Нещасний каторжник, що й мене знещасливив, оповивши своїми злото-срібними путами, важить власним життям, аби лише побачитися зі мною, і тепер я мушу відповідати за його життя! Якби я відчував не відразу до нього, а любов, якби він викликав у мене не найглибшу огиду, а найглибше захоплення й симпатію - то й тоді мені не могло б бути гірше. Навпаки, тоді було б краще, бо я цілком щиро й природно прагнув би забезпечити йому надійний захистом.
Найпершим моїм поривом було позачиняти віконниці, щоб назовні не проступало світло, а потім замкнути й перевірити двері. Поки я це робив, він стояв біля столу, попиваючи ром і закусуючи печивом,- і вигляд при цьому був у нього достоту такий, як і тоді, коли він утікачем на болоті підживлявся моїм харчем. Мені навіть здалося, що ось зараз він нахилиться й почне пиляти собі коло ноги.
Сходивши до Гербертової кімнати й замкнувши там другі двері, щоб звідти вихід був тільки через кімнату, в якій ми розмовляли, я спитав у нього, чи він уже лягатиме. Він відповів, що так, і попросив приготувати йому на ранок пару моєї «джентльменської білизни». Я приніс її й поклав на стільці, і знову кров у мене похолола, коли він, прощаючись на ніч, удруге потис мені обидві руки.
Уже й не знаю, як я вийшов від нього; розворушивши вогонь у тій кімнаті, де ми були вдвох, я сів біля каміна, не наважуючись лягти спати. З годину чи й довше ніякі думки не бралися мені до голови, такий я був приголомшений, і тільки коли я спромігся думати, до мене поступово почало доходити, що я загинув, що корабель мого життя рознесло вдрузки.
Наміри міс Гевішем щодо мене - чисте марево, Естелла зовсім не суджена мені, у Сатіс-Гаусі мене терпіли тільки для того, щоб допекти пожадливій рідні, тільки як ляльку з механічним серцем, з якою можна позабавлятися за браком інших жертв,- такий був найперший мій пекучий біль. Але найгостріше і найдошкульніше було усвідомлювати, що заради каторжника, який винен у бозна-яких злочинах і якого запросто могли б витягти з цих-от кімнат і повісити перед дверима суду,- що я заради каторжника покинув Джо!
Тепер я вже ні за що в світі не вернувся б до Джо й до Бідді - хоча б уже через те, що добре усвідомлював негідність своєї поведінки супроти них, чого нічим у світі не можна було б виправдати. Ніяка мудрість на землі не зрівняється з тією втіхою, яка спала б на мене від їхньої відданості й простоти,- але провини моєї перед ними мені не спокутувати повік-віку.
У кожному пориві вітру, в кожному напливі дощу мені вчувались переслідувачі. Я ладен був присягтися, що разів зо два хтось стукав і шепотівся перед вхідними дверима. Сповнений цих страхів, я чи то уявив, чи то пригадав, що появі мого давнього знайомця передували якісь загадкові перестороги. Що ще кілька тижнів тому мені траплялись на вулиці люди, начебто схожі на нього. Що чим ближче він підпливав до англійських берегів, такі випадки частішали. Що його нечестива душа якимсь чином посилала мені цих провісників і що ось тепер, у цю буряну ніч, він дотримав свого слова і сам з'явився до мене.
Потім у ці міркування вклинилися спогади про те, яким до нестями відчайдушним бачили його мої дитячі очі, та як другий каторжник раз у раз приказував, що він хотів його вбити, та який вигляд був у нього, коли вони билися в рові, коли він люто, мов дикий звір, шарпав свого супротивника. З цих спогадів при світлі каміна зродився якийсь невиразний страх, чи ж безпечно сидіти замкненим укупі з ним такої штормової глухої ночі. Страх мій дедалі більшав, аж поки заповнив усю кімнату і спонукав мене взяти свічку й піти поглянути на цього моторошного прибульця.
Він закутав голову хустинкою, і обличчя його вві сні було суворе й похмуре. Але він спав, і цілком спокійно, дарма що поруч на подушці лежав пістолет. Упевнившись у цьому, я тихенько витяг ключа й замкнув двері ззовні й лише тоді знову сів до вогню. Поступово я зсунувся з крісла й опинивсь на підлозі. Коли я прокинувся, усе так само пройнятий відчуттям свого краху, церковні дзиґарі вибивали п'яту годину, свічки погасли, вогонь давно вигорів, а дощ і вітер ще й підсилювали непроглядну чорноту за вікном.
Такий кінець другої пори Піпових сподівань.
Розділ 40
То ще добре випало, що я мусив подбати, як безпечніше влаштувати мого страшного прибульця: коли я прокинувся, про це була перша моя думка, тож вона й відтіснила всі інші думки, які мішма насувались на мене.
Залишати його у цьому помешканні, звісно, не можна було. Приховатись йому тут однаково б не вдалося, а спроба це зробити неминуче викликала б підозри. Правда, Месника на цей час я вже збувся, але мені услуговувала одна пронюшлива бабця, яка приводила собі до помочі живу торбу вереття, що її вона називала своєю небогою, і не пустити їх в котрусь із кімнат означало б тільки розпалити їхню цікавість і спородити всілякі плітки. Вони обоє слабували на очі, в чому, на мою думку, завинила довготривала звичка заглядати у замкові шпарини, і завжди плуталися під ногами, коли їх ніхто не потребував - це, власне, і становило єдину їхню сталу рису (на додачу до схильності цупити, що легко лежить). Щоб вони не добачили тут якоїсь таємниці, я вирішив сказати їм уранці, що до мене з провінції несподівано приїхав дядько.
Придумав такий хід я ще тоді, коли намацував у темряві, чим би запалити свічку. Так нічого й не знайшовши, я мусив піти до сторожки біля найближчих воріт по сторожа з ліхтарем. І ось, спускаючись помацки темними сходами, я перечепився через щось, що виявилося скощорбленим у кутку чоловіком.
Оскільки на моє запитання, що він тут робить, невідомий нічого не відповів, а лише відступився вбік, я побіг до воріт і швиденько привів сторожа, дорогою розповівши йому про пригоду. Вітер бурхав так само запекло, отож, боячись, щоб не погасла свічка в його ліхтарі, ми не стали засвічувати світло на сходах, а перше оглянули їх знизу доверху, але нікого там не знайшли. Я тоді подумав, чи не забрався невідомий до мене в помешкання; запаливши свічку від сторожа і самого його залишивши при дверях, я пильно оглянув усі кімнати, в тому числі й ту, де спав мій страшний гість. Кругом було тихо, ніхто сторонній сюди явно не заходив.
І треба ж таке, щоб саме цю ніч у мене на сходах знайшовся підглядач! Мене це занепокоїло, і я, піднісши сторожеві чарку спиртного, поцікавився, чи не впускав він у ворота якого-небудь підпилого джентльмена. Чому ж, були такі,- відповів він,- кожен у свою годину, троє їх. Один живе у Фаунтен-Корті, інші двоє у завулку, і всі вони пішли додому, він бачив. А єдиний чоловік, що мешкав у тому самому під'їзді, де й я, кілька тижнів, як виїхав з Лондона, і цього вечора він не вертався, бо, відіймаючись сходами, ми бачили у нього на дверях замок.