Великі сподівання
Шрифт:
Суперечка між нею та Естеллою більше не виникала ні наступного дня, коли ми від'їжджали, ні за інших наших приїздів, а їх було, наскільки пригадую, ще четверо. Та й ставлення міс Гевішем до Естелли ані в чому не змінилося, хіба що в її почуваннях з'явилося щось подібне до страху.
Неможливо - хоч як я й хотів би цього!
– перегорнути цю сторінку мого життя, не згадавши на ній імені Бентлі Драмла.
Одного дня, коли Зяблики зібралися в повному складі і коли всі встигли пересваритися між собою на доказ квітучої взаємозичливості, голова зборів закликав присутніх угамуватись, нагадавши, що містер Драмл ще не виголосив тосту за здоров'я леді - згідно зі статутом клубу сьогодні це випадало зробити саме цьому мурлові. Коли карафки пішли по колу, мені видалось, наче Драмл якось так гидко вищирився в мій бік - що, зрештою, не дуже мене й здивувало, оскільки ми й не мали обопільної симпатії. Але яке ж було моє обурення, коли він запропонував членам клубу випити за здоров'я «Естелли»!
– А як на прізвище?
– поцікавився я.
– Не має значення,- відрубав він.
– І звідки вона?
– спитав я.- Ви зобов'язані сказати звідки.- Таке правило й справді існувало серед Зябликів.
– З Річмонда, джентльмени,- заявив Драмл, так наче виключаючи мене з-посеред їх числа.- І незрівнянна красуня.
«Дуже ж він знається на незрівнянних красунях, ідіот нещасний!» - шепнув я Гербертові.
– Я знайомий з цією леді,- голосно сказав Герберт, коли всі випили.
– Справді?
– озвався Драмл.
– Я теж,- додав і я, зашарівшись.
– Справді?
– повторив Драмл.- О господи!
На яку-небудь іншу відповідь (хіба загилити склянкою чи тарілкою) цей бевзь і не був здатен, але я, спалахнувши від цього слова, наче від бозна-як дошкульного дотепу, скочив на ноги й заявив, що коли високодостойний Зяблик виступає в цьому Гаю - ми полюбляли вдаватись до таких парламентських зворотів,- пропонуючи тост за здоров'я леді, з якою він зовсім не знайомий, то я не можу оцінити це інакше, як нахабство. На що містер Драмл схопився з місця й запитав: що я хочу цим сказати? У відповідь на що я вдався до крайнього засобу, висловивши надію, що він знає, де мене знайти.
Питання про те, чи можливо у християнській країні обійтися після таких слів без кровопролиття, викликало справжній рейвах серед Зябликів. Дебати набрали досить гучного характеру, і не менш як шість інших високодостойних членів висловили шістьом іншим надію, що ті знають, де їх можна знайти. Кінець кінцем ухвалили таке (оскільки Гай взяв на себе обов'язки суду честі): у разі містер Драмл подасть найменший доказ того, що він мав честь бути знайомим з цією леді, містер Піп, як джентльмен і Зяблик, повинен перепросити за те, «що, пройнявшись запалом, він…» і так далі. Щоб наша честь не вичахла, розгляд справи призначили вже на наступний день, і того ж таки дня Драмл прибув з коротенькою запискою почерком Естелли, де вона чемно сповіщала, що мала честь кілька разів танцювати з ним. Мені не лишилось нічого іншого, як перепросити, «що, пройнявшись запалом, я…» і так далі, і забрати назад, як цілком необгрунтовану, заяву про те, що мене можна десь там знайти. Після цього ми з Драмлом із годину ще глухо погарикували один на одного, а Гай аж заходився від безладних суперечок, внаслідок яких було проголошено, що ніколи ще взаємозичливість серед членів клубу не сягала такого високого рівня.
Я розповідаю все це легкома, але пережив ті дні я аж ніяк не легко. Словами й не передаси, як боляче мені було довідатись, що Естелла обдаровує своєю прихильністю такого ницого неотесу й незграбу, такого телепня, дурніш якого ще попошукати. Моє почуття до неї горіло чистим вогнем великодушності та самозречення, і я й досі тільки цим і можу пояснити, чому мені нестерпно було навіть думати, що вона сходить на рівень цієї тварюки. Звісно, що хоч би до кого вона прихилилася, мене б це не врадувало, але якби то був хтось вартніший, я переживав би це не так гостро й болісно.
Невдовзі я пересвідчився - та це й неважко було,- що Драмл залицяється до неї і вона не відшиває його. Ще трохи минуло часу, і він уже не давав їй проходу, тож ми з ним стали стикатися день у день. Він переслідував її невтомно, з тупою впертістю, а вона так само невтомно його заохочувала: то ласкавістю, то холодністю, то мало не лестячи, то відверто виявляючи свою зневагу, то зустрічаючи його як доброго знайомого, а то наче й зовсім не пам'ятаючи, хто він.
Але Павук, як назвав його містер Джеггерс, звичний був чекати на здобич і мав павуче терпіння. На додачу до цього він твердолобо вірив у свої гроші й знатність, що часом незле йому ставало у пригоді, заступаючи цілеспрямованість та силу волі. Отож уперто липнучи до Естелли, Павук уже цим самим віднаджував багатьох тямковитіших зальотників і не раз звивав своє павутиння й спускався згори саме слушної для себе хвилини.
На одному міському балу в Річмонді (в ті часи такі бали влаштовували повсюдно), де Естеллина врода зачарувала всіх, цей недотепа так в'язнув до неї і вона так терпляче сприймала це, що я вирішив поговорити з нею про нього. Я скористався хвилиною, коли вона, чекаючи на місіс Брендлі, щоб разом їхати додому, сиділа осторонь серед ваз із квітами. Я ж був поруч, бо майже завжди супроводив її при таких виїздах.
– Ви втомились, Естелло?
– Та трохи, Піпе.
– Воно й не дивно.
– Але мені якраз це зайве, бо я ще маю перед сном написати листа до Сатіс-Гаусу.
– Звітуватись про сьогоднішній тріумф?
– сказав я.- Але мало чого він вартий, Естелло.
– На що ви натякаєте? Я щось нічого й не помітила.
– Естелло,- сказав я,- подивіться-но на того молодика в кутку, що не зводить з нас погляду.
– А навіщо мені на нього дивитись?
– відказала Естелла, підводячи натомість погляд на мене.- Чим таким цей молодик у кутку, як ви кажете, відзначився, щоб на нього дивитись?
– Оце ж я й хотів у вас спитати,- сказал я.- Він же ввесь вечір кружляє біля вас.
– Навколо запаленої свічки кружляють метелики й усяка інша бридка комашня,- відказала Естелла, зиркнувши в його бік.- Чи ж може свічка цьому зарадити?
– Свічка не може,- зауважив я,- але Естелла може!
– Та хтозна,- сказала вона, засміявшись.- А проте, можливо, й так. Думайте як завгодно.
– Але ж, Естелло, вислухайте мене. Мені страшенно прикро, що ви підохочуєте цього Драмла, якого всі тільки зневажають. Ви ж знаєте, що до нього інакше й не ставляться.
– Ну то й що?
– спитала вона.
– Ви ж знаєте, що вдачею він так само непривабний, як і зовнішністю. Обмежений, нестриманий, понурий, бекебетний.
– Ну то й що?
– спитала вона.
– Ви ж знаєте, що у нього за душею нічого нема, крім грошей та купи тупоголових предків,- ви ж знаєте, хіба ні?
– Ну то й що?
– спитала вона втрете, і за кожним разом її премилі очі ставали все ширші.
Щоб якось здолати цю її короткослівну відповідь, я сам ухопився за неї і запально вигукнув: