Великі сподівання
Шрифт:
– Ні,- сказав старий добродій,- я комірником працював, комірником. Спершу там-о,- він показав у напрямку димаря, хоча мав на думці, здається, Ліверпуль,- а опісля тут, у лондонському Сіті. Тільки оця неміч до мене ув'язалася,- бо ж я недочуваю, сер…
При цих словах я зобразив якомога більший подив.
– Таки недочуваю. Так ото як ця неміч до мене ув'язалася, мій син пішов по адвокатській лінії і став опікуватися мною і помалу-малу доробився цієї пристойної гарненької садиби. А щодо тих ваших слів, сер,- вів далі дідок, ізнов щиро засміявшись,- то я й кажу - звісно, що ні, ви вгадали!
Я скромно визнав, що навіть найдотепніша моя вигадка навряд чи втішила б його так, як цей уявний жарт, і в цю ж мить здригнувся, почувши, як щось клацнуло на стіні обік димаря і наче порушувана якоюсь невидимою силою відкинулась дерев'яна дощечка з написом «Джон». Дідок, простеживши за моїм поглядом, вигукнув урадувано: «Син прийшов!», і ми вдвох поспішили до опускного містка.
Варто було добрих грошей, щоб побачити привітальний помах Вемміка з другого берега рівчака, коли він простісінько міг би й звідти потиснути мені руку! Старий же тим часом так ревно заходився опускати місток, що я й не пробував допомогти йому, а просто почекав, поки Веммік перейде на цей бік і познайомить мене з міс Скіффінс,- бо він прийшов не сам, а з леді.
Міс Скіффінс мала дерев'яне обличчя і, як і її супутник, числилася за поштовою парафією. На два-три роки молодша, ніж Веммік, вона, судячи з усього, була власницею деякого рухомого майна. Виріз плаття міс Скіффінс, як спереду, так і ззаду, робив верхню половину її фігури дуже схожою на повітряного змія, а колір його, як на мене, був надміру жовтогарячий, так само як колір її рукавичок був надміру вбивчо-зелений. А проте в цілому вона здавалася компанійською і виявляла велику повагу до Старого. Не багато й часу минуло, як мені стало ясно, що вона частий відвідувач Замку, бо коли ми ввійшли і я поздоровив Вемміка з таким хитромудрим пристроєм, що дає йому змогу заздалегідь попереджувати Старого про свій прихід, він попросив мене звернути увагу на стіну по другий бік димаря, а сам вийшов. Невдовзі знову щось клацнуло, і відкинулись другі маленькі дверцятка з написом «Міс Скіффінс», потім «Міс Скіффінс» зачинилася, а відкинувся «Джон», потім відкинулись разом «Міс Скіффінс» і «Джон», і нарешті вони разом зачинилися. Коли Веммік повернувся, я висловив велике захоплення цим його вигадливим винаходом, на що він сказав:
– Знаєте, це й приємно, і корисно для Старого. І ще одне я вам скажу, сер,- з усіх, хто сюди заходить, таємницю цієї механіки знають лише Старий, міс Скіффінс і я.
– І містер Веммік сам усе це придумав,- додала міс Скіффінс,- і зробив своїми власними руками.
Поки міс Скіффінс скидала капелюшок (у зелених рукавичках вона залишалася весь вечір, виразно цим підкреслюючи, що в домі гості), Веммік запропонував, щоб я пройшовся по садибі й подивився, який вигляд має острівець узимку. Вирішивши, що це він надає мені змогу поцікавитись його волвортськими поглядами, я зразу ж, як тільки ми вийшли з Замку, і скористався нагодою.
Добре продумавши всю цю справу, я став викладати її перед ним так, ніби вперше. Я сказав Веммікові, що мене непокоїть доля Герберта Покета, і розповів, як ми з ним були зустрілися і як побилися. Я здійснив коротенький екскурс до Гербертової домівки, змалював його характер, його незабезпеченість, цілковиту залежність від тієї дещиці, яку вряди-годи може йому вділити батько. Я дав зрозуміти, як дуже мені стало в пригоді його товариство, коли я був ще наївним і недосвідченим, і визнав, що я, здається, заплатив Гербертові злом за добро, бо йому, мабуть, жилося б краще без мене й моїх сподівань. Обходячи якомога далі міс Гевішем, я, однак, натякнув, що, можливо, моя поява стала на заваді Гербертові, але заявив, що він великодушний як ніхто, що він ніколи не забруднить себе дрібними підозрами, порахунками чи підступами. З усіх цих міркувань (так сказав я Веммікові) і тому, що він мій щирий товариш і друг і що я його дуже люблю, я хотів би, щоб моє осяйне майбутнє і на нього кинуло проміння, отож я й прошу Вемміка, який так добре знає людей і мав великий досвід, порадити, як мені краще скористатися наявними коштами для забезпечення Гербертові вже тепер сталого доходу - скажімо, фунтів сто на рік - це підбадьорило б його й підняло на дусі, а з часом можна було б і придбати йому частку в якому-небудь скромному підприємстві. Під кінець я сказав, що Герберт про ці мої плани не знає і не повинен навіть здогадуватись і що мені крім Вемміка більш ні з ким порадитись. А потім я поклав руку йому на плече й сказав:
– Я не міг не звернутись до вас, хоч і розумію, що це вам морока. Але ви самі винні,- не треба було мене сюди запрошувати.
Веммік помовчав деякий час, а тоді якось так наче раптово прорік:
– А знаєте, містере Піп, я одне мушу вам сказати. Це чортзна-як добре з вашого боку.
– Тож поможіть мені в цьому доброму ділі!
– Жаль тільки,- відказав Веммік, хитаючи головою,- що я служу не по цьому профілю.
– Але ж ви зараз і не на службі!
– зауважив я.
– А й правда,- погодився він.- Це ви влучно сказали. Я, містере Піп, тут пометикую трохи: гадаю, з часом щось вдасться зробити. Брат міс Скіффінс працює бухгалтером і торговим агентом. Ми з ним порадимось у цьому питанні, і він допоможе.
– Дякую вам від щирого серця!
– Навпаки, це я вам дякую,- заперечив він,- бо хоч ми з вами й розмовляємо як суто приватні особи, ньюгейтське павутиння - таке липуче, що й тут воно носиться, а ось такі справи якраз і допомагають його струсити з себе.
Переговоривши ще трохи в цьому самому дусі, ми повернулися до Замку, де міс Скіффінс уже готувала чай. Відповідальну місію - смажити грінки - доручили Старому, і цей премилий дідок так запопадливо взявся до роботи, що ми почали боятись, чи й він сам не розтопиться разом з маслом: трапеза-бо ладналась не просто для проформи, а з широким розмахом. Старий насмажив таку велику копицю грінок, що його й самого з-поза неї ледве було видно, хоч вони й далі потріскували на залізному деку, причепленому до верхньої прутини ґраток, а міс Скіффінс запарила чаю так багато, що це викликало страшенне збудження у свині в хлівчику за домом, звідки вона голосно виказувала бажання і собі взяти участь у бенкеті.
Прапора спустили, гармата бабахнула в належну годину, і я відчув себе відгородженим від решти Волворту так міцно, неначе рівчак був у тридцять футів завширшки і не менш завглибшки. Ніщо не порушувало спокою, який запанував у Замку, тільки й того, що час від часу чувся легенький стукіт, і на стіні поставали або «Джон», або «Міс Скіффінс»: дверцятка ці мали певний конструктивний ганж, через що мені було трохи не по собі, поки я не звик. З того, як упевнено господарювала міс Скіффінс, я дійшов висновку, що готувати тут чай - її щонедільний обов'язок, і запідозрив, що свій характерний зразок рухомого майна - класичну брошку з профілем не аж такої вже привабливої прямоносої жіночки на тлі тоненького місячного серпа - вона одержала як презент від Вемміка.
Ми спожили всі грінки й чаю чимало випили і до того увігрілися й замастились, що аж любо було дивитись. А особливо Старий: він міг би пройти за справжнього вождя котрогось дикунського племені, який щойно змастився жиром. Після недовгого перепочинку міс Скіффінс - через відсутність дівчинки-служниці, яка в неділю, очевидно, пробувала у лоні сім'ї,- помила чайне начиння, причому зробила це так ніби між іншим, тож нам зовсім не було незручно за неї. Потім вона знов одягла рукавички, ми підсіли ближче до вогню, і Веммік сказав:
– Ану-но, Старий, що там новенького в газеті? Поки дідок діставав окуляри, Веммік пояснив мені, що це у них таке заведено і що читати вголос газету для Старого - безмежна насолода.
– Я не збираюся щось тут виправдовувати,- додав Веммік,- але ж він і так позбавлений багатьох радощів,- ге ж бо, Старий?
– Гаразд, Джоне, гаразд,- озвався дідок, побачивши, що до нього звертаються.
– Ви тільки кивайте йому час від часу, коли він підведе голову від газети,- сказав Веммік.- Це йому найбільша втіха. Ми слухаємо, Старий!