Великі сподівання
Шрифт:
– Бачила. Ось і зараз він знов там був… Та пізно вже,- сказала Бідді, кладучи руку мені на плече, коли я шарпнувся бігти туди.- Ви ж знаєте, я б не стала вас обманювати - він на хвильку показався і зник.
Я страшенно обурився, що цей тип і досі не дає їй спокою,- ненависть до нього просто клекотіла в мені. Я сказав це Бідді і ще додав, що не пошкодував би ні грошей, ні зусиль, щоб викурити його з нашої округи. Поступово їй вдалося заспокоїти мене, і вона заговорила про те, як Джо мене любить і ніколи не нарікає - вона не сказала: «на вас», але мені й так було ясно,- а виконує свій повсякденний обов'язок, завжди працьовитий, стриманий у слові, доброзичливий.
– Він і справді людина виняткова,- сказав я.- І знаєш, Бідді, нам з тобою треба буде більше так-от розмовляти, бо я ж тепер, звичайно, частіш приїжджатиму. Я не залишу бідного Джо зовсім самого.
Бідді промовчала.
– Ти чуєш, що я кажу, Бідді?
– Чую, містере Піп.
– Та як ти можеш називати мене «містером Піпом», як у тебе язик повертається, Бідді! І що це має означати?
– Що саме?
– несміливо перепитала Бідді.
– Бідді,- сказав я тоном ображеного праведника,- я у тебе серйозно питаю, що ці твої слова мають означати?
– Що мають означати?- знов перепитала Бідді.
– Та що ти все повторюєш те саме, Бідді!
– не витерпів я.- Раніше у тебе такої звички не було.
– Раніше не було!
– луною озвалася Бідді.- Ох, містере Піп, раніше!
Я відчув, що нічого не вдієш - і цю тему теж краще облишити. Але коли ми мовчки обійшли ще раз садок, таки вернувся до того самого питання.
– Бідді,- почав я,- от я сказав, що частіш приїжджатиму бачитися з Джо, а ти багатозначно промовчала. Поясни мені, будь ласка, Бідді, чому це ти?
– А ви таки певні, що частіш приїжджатимете?
– спитала Бідді, зупиняючись на вузькій стежині й дивлячись на мене при світлі зір ясним і чистим поглядом.
– Ох, боже мій!
– скрикнув я, відчувши, що Бідді просто неможлива.- Оце вже справді погана риса характеру. Не треба більш ні слова, ради бога, Бідді. Мені дуже прикро все це чути!
З цієї поважної причини я вирішив сторонитися Бідді під час вечері, а йдучи спати до своєї колишньої кімнатинки, попрощався з нею якомога стриманіше - наскільки дозволяла мені моя збентежена душа, пригнічена похороном і взагалі всім цим днем. Спав я дуже неспокійно, раз у раз прокидаючись і думаючи, як недобре, як образливо й кривдно повелася зі мною Бідді.
Від'їжджати я мав рано-вранці. Отож я раненько встав, вийшов надвір і тихцем заглянув у вікно кузні. Кілька хвилин простояв я так, дивлячись на Джо, котрий уже був при роботі - обличчя у нього пашіло здоров'ям і силою, так наче всього його освітлювало яскраве сонце життя.
– Прощавай, любий Джо! Та ні, не витирай руки… дай я її потисну, яка вона є, чорна від сажі! Я скоро приїду, я часто навідуватимусь.
– Чим скоріше - тим краще, сер,- сказав Джо.- І чим частіше - тим краще, Піпе!
Бідді чекала мене біля дверей кузні з кухлем свіжого молока й куснем хліба.
– Бідді,- сказав я, простягти їй руку на прощання,- я не сердитий на тебе, але все-таки мені гірко.
– Ой, не треба так!
– скрикнула вона зболеним голосом.- Хай уже мені самій буде гірко, якщо я вас образила.
І знову, коли я відходив, туман знімався вгору. Відкриваючи переді мною дорогу, він, можливо, цим давав мені наздогад, що я сюди не повернуся і що Бідді мала рацію. Якщо це так, то - мушу визнати - туман теж мав рацію.
Розділ 36
Становище наше з Гербертом дедалі гіршало, і боргів ставало все більше, хоч як ми «з'ясовували свої справи», «залишали резерви» і тому подібне. Час же, незважаючи ні на що, ішов собі своїм заведеним ладом, і ось уже Гербертове передбачення збулось: не встигши й зогледітись, я досяг повноліття.
Герберт досяг його за вісім місяців переді мною. Але оскільки він окрім того нічого й не сподівався досягти, ця подія не дуже сколихнула Барнардів заїзд. Інша річ - мій двадцять перший день народження: дожидаючи його, ми наснували купу всіляких гадок та планів, певні, що цього дня мій опікун уже неодмінно сповістить мені щось певне.
Я подбав про те, щоб на Літл-Брітен добре знали, коли саме мій день народження. Напередодні від Вемміка я отримав листовне повідомлення, що містер Джеггерс матиме честь прийняти мене у себе в конторі завтра о п'ятій годині. Це підтвердило наші припущення, що станеться щось важливе, і коли я прибув до опікунової контори в призначену годину, серце моє аж заходилось від хвилювання.
У першій кімнаті Веммік поздоровив мене й ніби ненароком потер собі носа складеним хрустким папірцем, вигляд якого мені вельми сподобався. Але на цю тему він нічого не сказав, а тільки кивнув на двері опікунового кабінету. Був листопад місяць, і містер Джеггерс стояв, прихилившись до полички каміна, а руки заклавши під поли піджака.
– Що ж, Піпе,- сказав він.
– Сьогодні я вже маю називати вас «містер Піп». Прийміть мої поздоровлення, містере Піп.
Він потис мені руку - це у нього завжди виходило навдивовижу коротко,- і я подякував йому.
– Сідайте, містере Піп,- запросив мене опікун. Коли я сів, а він лишився стояти, та ще й суплячись на свої чоботи, мені зробилось якось мулько і пригадався той далекий день, що ото мене було посаджено на надгробок. У двох моторошних зліпків на полиці неподалік від нього так по-ідіотському скривились роти, наче вони силкувалися підслухати нашу розмову.
– А тепер, мій юний друже,- почав опікун, немов збираючись допитувати свідка в суді,- нам треба про дещо переговорити.
– Будь ласка, сер.
– Скільки, на вашу думку,- сказав містер Джеггерс, нахиляючись уперед, щоб подивитись на підлогу, а тоді закидаючи голову назад, щоб подивитись на стелю,- скільки, на вашу думку, ви витрачаєте за рік?
– Скільки витрачаю, сер?
– Скільки,- повторив містер Джеггерс, усе ще дивлячись на стелю,- ви - витрачаєте - за - рік?
– Після чого обвів поглядом кімнату і завмер, тримаючи в руці хустинку на півдорозі до носа.