Великі сподівання
Шрифт:
Я й тоді так думав, і тепер думаю, що саме повітря тієї хоромини, наскрізь просякле духом стайні та м'ясної юшки, не могло не спонукати до висновку про те, що на диліжансах багато не заробиш і що кмітливий хазяїн вирішив потроху пускати коней на харч для постояльців. І все-таки в тій кімнаті я почував себе, як у раю, бо ж поруч була Естелла. Мені здавалося, що з нею я був би там щасливий до кінця віку (хоч насправді щастя мені там і не всміхалось, і я добре це знав).
– А до кого ви їдете у Річмонд?- поцікавився я.
– Я збираюся оселитися, та ще й за великі гроші,- відказала вона,- в однієї леді, яка має змогу - або каже, що її має,- виводити мене у світ, знайомити з різними людьми, показувати мені їх, а їм мене.
– Вам, певне, сподобаються нові знайомства, нові захоплення.
– Та певне.
Вона відповіла так безтурботно, аж я не стерпів:
– Ви говорите про себе, наче про когось іншого.
– А звідки вам відомо, як я говорю про інших? Ет, облиште,- сказала Естелла з чарівною усмішкою,- не думайте, що я буду вчитись у вас, як мені говорити,- з мене вистачить і власної манери. А як вам ведеться у містера Покета?
– Мені там цілком добре, в усякому разі…- я раптом відчув, що втрачаю таку рідкісну нагоду.
– В усякому разі?- перепитала моїми ж словами Естелла.
– В усякому разі, наскільки може бути добре без вас.
– Дурненький хлопчику,- незворушно зауважила Естелла,- як ви можете говорити таку нісенітницю!.. А ваш приятель, містер Метью, гадаю, вирізняється в кращий бік з-поміж своїх родичів?
– Ще й як вирізняється! Він нікому не жадає зла…
– Тільки не додавайте: «Крім себе самого»,- урвала мене Естелла,- бо я не терплю таких людей. Але, здається, він і справді некорисливий і вищий від дрібних заздрощів та злості?
– Я в цьому рішуче впевнений.
– Однак про його родичів ви рішуче не можете цього сказати,- зауважила Естелла, киваючи мені з виразом водночас серйозним і жартівливим,- бо вони просто обложили міс Гевішем доносами й брехнями на вашу адресу. Вони стежать за вами, оббріхують вас, пишуть про вас листи (часом анонімні), одне слово, живуть і мордуються лише вами. Ви й уявити собі не можете, як страшенно вони вас ненавидять.
– Але ж, гадаю, вони не заподіють мені шкоди?
Замість відповіді Естелла вибухнула сміхом. Це здалось мені досить недоречним, і я розгублено глянув на неї. Коли вона стихла,- а сміялась вона не манірно, а від усієї душі,- я спитав - трохи невпевненим тоном, як завжди при ній:
– Сподіваюся, однак, що ви б цим не втішилися, якби вони заподіяли мені шкоду?
– Ні-ні, щодо цього можете бути певні!
– сказала Естелла.- А сміюсь я тому, що в них нічого не виходить. Тільки ж як вони звиваються біля міс Гевішем, яких мук завдають собі!
Вона знову засміялась, але навіть тепер, коли вона все пояснила і я не мав сумніву в щирості її сміху, він мені здавався якимсь недоречним і не зовсім виправданим. Я відчував, що тут мусить бути якась глибша, невідома мені причина; вона вгадала мою думку й відповіла на неї.
– Навіть вам нелегко зрозуміти,- сказала Естелла,- як мене тішать невдачі цих людей, як я аж облизуюсь від задоволення, коли вони хапають облизня. Ви ж не жили в цьому дивному домі з ранніх літ. А я жила. Вам не доводилось, бувши слабосилим і беззахисним, напружувати весь свій дитячий розум, щоб протистояти цим нескінченним інтригам проти тебе, замаскованим під співчуття, й жалощі, й усякі інші благородні емоції. А мені доводилось. Ви такого не зазнали, щоб змалку дедалі ширше й ширше розкривати очі в подиві на цю лицемірну жінку, яка, навіть пробудившись серед ночі, прикидає, як би то так чим облудніше вдати доброзичливість. А я от зазнала.
Тепер Естеллі було не до сміху, - видно, тяжко давались їй ці прикрі спогади. Лице у неї так спохмурніло, що я зрікся б усіх своїх сподівань, аби лиш вона проясніла.
– Я дві речі вам скажу,- мовила далі Естелла.- По-перше, всупереч прислів'ю, що крапля камінь точить, ви можете не сумніватися, що цим людям ніколи, хоч би й до кінця віку вони тужились, не вдасться пошкодити вам в очах міс Гевішем - ні у великому, ні в малому. По-друге, я вам вдячна, бо ж саме через вас вони так комашаться й інтригують, і все даремно,- і ось вам за це моя рука.
Вона весело простягла мені руку - похмурий настрій Естеллин уже розвіявся,- і я затримав її у своїй долоні й підніс до уст.
– Смішний же ви хлопчисько, - сказала Естелла,- ніякі остереження на вас не діють! Чи ви робите це з тих самих мотивів, з яких я колись дозволила вам поцілувати мене в щоку?
– А які то були мотиви?- спитав я.
– Зараз я пригадаю. То була зневага до всіх цих підлесників та пліткарів.
– А якщо я скажу «так», ви дозволите мені ще раз поцілувати вас у щоку?
– Це треба було спитати до того, як цілувати руку. Але коли вже ви так хочете, нехай буде по-вашому.
Я нахилився до неї, і обличчя її було холодне, як у статуї.
– А тепер,- сказала Естелла, відсторонившись, ледве я встиг доторкнутися щоки,- ви повинні подбати, щоб подали чай, і відвезти мене до Річмонда.
Мені зробилось боляче, коли вона знову заговорила таким тоном, наче наше з нею спілкування накинуто нам ззовні і ми лише ляльки в чиїхось руках. Але й усі мої зустрічі з Естеллою нічого іншого мені не давали, як відчуття болю. Хоч би який був її тон у розмові зі мною, я не міг йому довіряти й на щось надіятись - і все-таки кохав усупереч вірі й надії. Але навіщо повторювати це безліч разів? Так було завжди.
Я подзвонив, щоб принесли чаю, і офіціант, з'явившись зі своїм магічним берлом, почав приносити різне начиння, загальною кількістю з півсотні одиниць, які мали більше чи менше відношення до чаю. Сюди входили: таця, чашки з блюдечками, тарілки, виделки й ножі (включаючи й ножі для м'яса), ложки (столові й десертні), сільнички, маленький гарячий млинець, ретельно схоронений під важкою залізною покришкою, шматочок напіврозталого масла, захований у заростях петрушки, мов те немовлятко Мойсей в очереті, блідава булочка з припудреною головою, два тригранчастих шматочки хліба з відбитками ґраток кухонного каміна і нарешті пузатий чайник-спиртівка, що його офіціант вніс, мало не в три погибелі зігнувшись від позірного тягаря. Після цього настав тривалий антракт, який завершився появою офіціанта, що мав у руках коштовну на вигляд скриньку з якимись прутиками. Заливши їх окропом, я у результаті всіх цих приготувань добув чашку невідь-якого напою для Естелли.