Великі сподівання
Шрифт:
– Воно така справа, Піпе,- прошепотів до мене Джо, коли Требб почав нас «шикувати» у вітальні парами, немов ми лагодилися до якогось моторошного танцю,- воно така справа, сер, що я волів би сам однести її до церкви, ну, ще троє-четверо приятелів прийшли б підсобити, в кого щира душа, але що поробиш, коли люди на це не так подивляться, скажуть, неповага до небіжчиці.
– Усім витягти носові хустинки!
– скомандував містер Требб до міри понурим, але діловим голосом.- Усім витягти носові хустинки! Рушаємо!
Отож ми приклали носові хустинки до облич, наче у нас бігла з носа кров, і вийшли на вулицю пара за парою: Джо і я, Бідді й Памблечук, містер і місіс Габл. Останки моєї бідної сестри тим часом уже винесли кухонними дверима і, оскільки похоронний церемоніал вимагав, щоб шестеро носіїв труни ступали наосліп і задихалися під бридкою чорною попоною, облямованою білим, уся ця споруда скидалася на сліпу химеру з дванадцятьма людськими ногами, що, шургаючи по землі, поволі посувалася під орудою двох погоничів - форейтора й теслі.
Односельці, проте, вельми схвально сприйняли це видовисько і не приховували свого захоплення, коли ми проходили селом. Котрі ж молодші та метикуватіші - ті вряди-годи вискакували нам навперейми або влаштовували проти нас засідки у зручних місцях. Нашу появу з-за повороту більш говіркі з них вітали гучними вигуками: «Ось вони! Ідуть!» - і мало не кричали нам «ура». І всю дорогу мені діяв на нерви цей мерзенний Памблечук: ступаючи позад мене, він раз у раз виявляв свою чуйну увагу - то креп на моєму капелюсі поправить, то складки мого плаща розгладить. Дратувала й самовдоволеність подружжя Габлів, що аж пороздимались від пихи: де ж бо, стали учасниками такої достопам'ятної процесії!
Ось уже перед нами розляглися болота, з-поза яких виростали вітрила суден на річці, і ми вийшли на цвинтар, туди, де були могили моїх не відомих мені батьків, «Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джорджіани, дружини вищепойменованого». Тут тіло моєї сестри тихо опустили в могилу, поки у високостях над нами виспівували жайворонки та легкий вітрець слав по землі візерунчасті тіні хмарин і дерев.
Щодо поведінки цього ласолюбного Памблечука на цвинтарі, то я тільки одне скажу, що вся вона спрямована була на мене. І навіть коли виголошувалися глибокозмістовні слова, в яких нагадувано людині, що вона нічого не приносить із собою у світ і нічого не може забрати з собою, що вона пробігає, мов тінь, і швидко зникає,- містер Памблечук недвозначно кахикнув: мовляв, один молодий джентльмен, несподівано сподобившись великого багатства, тим самим засвідчив, що він не підлягає даному правилові. Коли ми верталися назад, у нього вистачило нахабства сказати мені, що моя сестра, на жаль, не знає, яку я честь їй виявив, і ще натякнути, що заради такої честі вона згодилася б і вмерти. В домі він допив рештки хересу, а містер Габл випив портвейн, і вони розбалакались у тому дусі (звична річ у таких випадках, як я опісля не раз помічав), неначе вони зовсім іншої породи, аніж небіжчиця, і їм гарантовано безсмертя. Кінець кінцем він забрався і забрав подружжя Габлів,- не інакше, як з наміром улаштувати собі приємний вечір у «Веселих Моряках», вихваляючись перед усіма, що він мій найперший доброчинець і що саме він заклав підвалини мого щастя.
Коли вони пішли і коли Требб та його підручні (хлопчака його, однак, тут не було) поскладали в торби своє маскарадне причандалля й пішли також, у домі стало якось здоровіше. Невдовзі по цьому Бідді, Джо і я сіли за холодний обід - але не в кухні, а у вітальні, і Джо при тім так надміру обережно обходився з ножем, і виделкою, і сільничкою, і всім іншим, що ми почували себе дуже скуто. Зате після обіду, коли я вмовив його запалити люльку і ми з ним побули в кузні, а тоді посідали на великій каменюці під кузнею, настрій у нас поліпшився. Я ще зауважив, що, прийшовши з похорону, Джо переодягнувся в щось проміжне між своїм недільним вбранням і робочим і став природнішим, більше схожим на самого себе.
Йому дуже сподобалось, коли я попросився у нього переночувати в моїй колишній кімнатинці, та й мені теж: я відчував, що правильно вчинив, звернувшися з цим проханням.
Коли на землю лягли вечірні тіні, я скористався вільною хвилиною, щоб прогулятися з Бідді в садку й поговорити.
– Бідді,- сказав я,- ти ж, гадаю, могла б повідомити мене про цю сумну новину.
– Ви так гадаєте, містере Піп?
– відказала Бідді.- Я б і повідомила, якби вважала, що це потрібне.
– Я не хочу дорікати, Бідді, але все-таки, здається, тобі слід було б це зробити.
– Вам так здається, містере Піп?
Вона говорила дуже тихо, і вся здавалася такою стриманою, лагідною і милою, що мені не хотілося знову доводити її до сліз. Подивившись трохи на її потуплений вид, коли вона ступала поряд, я вирішив облишити цю тему.
– Тепер, Бідді, люба, тобі, мабуть, незручно буде залишатися в домі?
– О, так, я розумію, містере Піп,- твердо, хоч і не без суму, сказала Бідді.- Я вже говорила з місіс Габл, і завтра я переберуся до неї. Сподіваюся, разом ми якось подбаємо про містера Гарджері, поки у нього якось влаштується життя.
– А як ти збираєшся жити, Бідді? Якщо тобі треба гро…
– Як я збираюся жити?- не дала мені договорити Бідді, вся зашарівшись.- Я скажу вам, містере Піп. Я спробую дістати місце вчительки в новій школі, яку тут закінчують будувати. Односельці зможуть дати мені добрі рекомендації, і я сподіваюся, що буду працьовита й терпляча і навчатимусь сама, поки навчатиму інших. Ви знаєте, містере Піп,- з усмішкою мовила далі Бідді, підводячи на мене погляд,- нова школа тут зовсім не схожа на ту колишню, але я відтоді багато чого перейняла від вас, та й пізніше теж у дечому вдосконалилась.
– Та ти, Бідді, така, що завжди можеш удосконалюватись, де б не опинилась!
– Воно-то так, але якби ж не погані риси характеру,- пробурмотіла Бідді.
Це прозвучало не як докір, а як думка, що ненароком зірвалася з язика. Що ж, подумав я, краще й цю тему облишити. Я мовчки пройшов ще кілька кроків поруч з Бідді, дивлячись на її потуплений вид.
– Бідді, я от не чув подробиць, як саме моя сестра померла.
– Та які там подробиці! Вона, бідна, чотири дні була в поганенькому стані - хоча останніми часами це з нею рідше траплялося, аніж спершу - і ось увечері, саме коли чай пити, прочнулась і сказала цілком чітко: «Джо». А що вона вже хтозна-як здавна ані словом не озивалась, то я побігла й привела з кузні містера Гарджері. Вона мені знаками показала, щоб він сів поряд неї і щоб я поклала її руку йому на шию. Тож я помогла їй обняти його, і вона схилилась головою до нього на плече, заспокоїлася й стихла. А трохи згодом удруге сказала «Джо», і один раз «Вибач», і один раз «Піп». І більше голови ні разу не підводила, а рівно за годину ми поклали її на ліжко, коли побачили, що вона вже не дихає.
Бідді схлипнула, та й мені сльози так застували зір, що я ледь розрізняв потемнілий садок, і стежку, і зорі, які висіювались на небі.
– І так нічого й не з'ясувалося, Бідді?
– Нічого.
– А де подівся Орлік - ти знаєш?
– Та з його вимащеного одягу можна гадати, що він працює в кар'єрі.
– Отже, ти його бачила?.. А чого ти дивишся на оте темне дерево над стежкою?
– У той вечір, як вона померла, він стояв під тим деревом.
– Але й після того ти його бачила, Бідді?