Великі сподівання
Шрифт:
– У понеділок, здається, все скінчиться, сер,- сказав він Веммікові.
– Можливо,- відказав мій проводар,- хоча наперед ніколи не відомо з певністю.
– Я радий нагоді побажати вам усього найкращого, містере Веммік,- сказав чоловік, простягаючи руку поміж ґратами.
– Дякую,- відказав Веммік, тиснучи йому руку.- Того самого й вам бажаю, полковнику.
– Якби те, що знайшли при мені, було непідробне, містере Веммік,- сказав чоловік, усе не випускаючи його руки,- я просив би вас, щоб ви ласкаво погодились прийняти ще одного персня на знак моєї вдячності за вашу увагу.
– Спасибі й за добрий намір,- відказав Веммік.- А до речі, ви ж були завзятий голубівник.- Чоловік підвів погляд до неба.- Я чув, що ви мали гарних турманів. То чи не могли б ви відрядити котрогось свого приятеля, щоб приніс мені парочку, якщо вам вони більше не потрібні?
– Буде зроблено, сер.
– То й чудово,- відказав Веммік,- а голубам я гарантую належний догляд. На все добре, полковнику. Бувайте!
Вони ще раз потисли один одному руки, а коли ми відійшли, Веммік сказав мені:
– Фальшивомонетник, незрівнянний майстер. Сьогодні буде підписано указ про виконання вироку, і в понеділок його, безперечно, стратять. Але пара голубів, що там не кажіть, усе-таки рухоме майно.
З цими словами він обернувся й кивнув своєму приреченому пагонові, а далі ще, поки ми проходили через двір, оглянувся туди-сюди, немов прикидаючи, ким би його можна було замінити.
Коли ми опинились у вартівні, при виході з в'язниці, я помітив, що наглядачі цінують думку мого опікуна не менше, ніж їхні піддоглядні.
– То як, містере Веммік,- озвавсь наглядач, що старанно замикав за нами внутрішні, обсаджені шпичаками двері вартівні, перше ніж відімкнути для нас такі самі зовнішні двері,- що збирається містер Джеггерс зробити з цим убивством в Уотереайді? Подасть його як ненавмисне чи якось інакше?
– А ви в нього й спитайте,- порадив Веммік.
– Ге, так у нього й спитаєш!- заперечив наглядач.
– Оце вони завжди такі, містере Піп,- обернувся до мене Веммік, розсуваючи отвір своєї поштової скриньки.- У мене, підлеглої особи, питають що завгодно,- а спробували б запитати що-небудь у патрона!
– А цей молодий джентльмен практику у вас відбуває чи, може, працює?
– поцікавився наглядач, належно осміхнувшись на жарт містера Вемміка.
– Ось бачите, він знову за своє!
– вигукнув Веммік.- Я ж казав вам. Ще на перше запитання не дістав відповіді, а вже й друге підкинув, і все підлеглій особі. Ну, припустімо, містер Піп одне з двох,- що з того?
– О, тоді він знає,- сказав наглядач, знов осміхнувшись,- що таке містер Джеггерс.
– Ич який!
– скрикнув Веммік, жартома замахуючись на наглядача.- А коли мій патрон тут, ви ані пари з уст, як і оці ваші ключі. Випускайте нас швидше, старий лисе, а то я скажу, щоб він заклав на вас позов за незаконне ув'язнення.
Наглядач засміявся, розпрощався з нами і так і лишився стояти, сміючись, по той бік шпичастих дверей, поки ми спускалися сходинками на вулицю.
– Завважте, містере Піп,- повагом сказав Веммік, нахилившись до мого вуха та ще й узявши мене під руку задля більшої таємничості,- ось у цьому якраз і полягає велика мудрість містера Джеггерса, що він тримає себе так високо. І він повсякчас такий недосяжний. Оця його постійна недосяжність дорівнює лише його величезним здібностям. Із ним полковник не посмів би прощатись, і так само наглядач не наважився б розпитувати, як він думає повернути справу. А він поміж власною недосяжністю й ними ставить свого підлеглого, розумієте, і завдяки цьому прибирає до рук їхні й душу, й тіло.
Хитромудрість мого опікуна неабияк мене вразила, та й не вперше вже. І, як щиро казати, то я, власне,- теж не вперше вже - пожалкував, що мені не дістався опікун, наділений трохи меншими талантами.
Ми з містером Вемміком розлучилися при дверях контори на Літл-Брітен, де, як звичайно, гурт прохачів дожидав появи містера Джеггерса, і я повернувся на своє чергування біля поштової станції, маючи в запасі ще години зо три. І весь цей час мені не сходило з думки - як це дивно, що моє життя знову й знову стикається з тюрмою та злочином: уперше я спіткався з ними ще в дитинстві, зимового вечора на наших безлюдних болотах; потім вони двічі поставали переді мною як вицвілі, але до кінця не зниклі плями; а ось тепер вони потьмарювали й просвітлу мою годину. І водночас я думав про юну красуню Естеллу, горду й вишукану, що з кожною хвилиною наближалася до мене, і здригався від огиди, уявляючи контраст поміж в'язницею і нею. Я шкодував, що зустрів Вемміка, шкодував, що погодився піти з ним, бо ж подумати лишень, щоб саме в цей день і моя одежа, і сам я просякли духом Ньюгейту! Я походжав туди-сюди вулицею і струшував тюремний порох зі своїх ніг, збивав його зі своєї одежі, видихав це повітря зі своїх легень. Пам'ятаючи, на чий приїзд я чекаю, я почував себе таким загидженим, що врешті мені видалось, наче диліжанс прибув занадто швидко, і я так і не встиг очиститись від видихів Веммікової оранжереї, коли побачив у віконечку диліжанса її обличчя й руку, що помахувала до мене.
Але що це за невловна тінь знову промайнула переді мною в цю коротку мить?
Розділ 33
У своїй отороченій хутром дорожній одежі Естелла навіть мені здалася ще гарнішою, ніж завжди. Та й до мене вона поставилась не так холодно, як бувало, що я приписав впливу міс Гевішем.
Ми стояли на подвір'ї заїзду, і я, відібравши за вказівками Естелли її речі серед багажу, вивантаженого з диліжанса, раптом згадав - бо ж коли я побачив її, у мене все інше повилітало з голови,- що не знаю, куди саме вона прямує.
– Я їду до Річмонда,- сказала вона мені.- Як відомо, є два Річмонди, один у графстві Саррей, а другий у графстві Йоркшір, так от я їду до саррейського Річмонда. Відстань - десять миль. Для цього мені треба карету, і ви маєте мене туди привезти. Ось мій гаманець, і з нього ви оплачуватимете мої видатки. Ні-ні, гаманець ви повинні взяти! У нас нема іншого вибору, як тільки виконувати вказівки. Ми не можемо щось робити на власний розсуд, ні ви, ні я!
Простягаючи гаманця, вона підвела на мене погляд, і я спробував добачити в її словах якесь приховане значення. Бо хоч говорила вона недбало, в тоні її не чулося невдоволення.
– По карету доведеться послати, Естелло. А тим часом ви, може, відпочинете?
– Так, я б хотіла трохи відпочити й випити чаю, а ви повинні мною заопікуватись.
Вона взяла мене попід руку, немов так належалось, і я сказав офіціантові,- який стояв поряд і лупив очі на диліжанс, ніби вперше в житті угледів таке диво,- що нам треба окремий номер. Почувши це, він видобув серветку, наче без допомоги цього магічного берла не знайшов би й дороги нагору, і провів нас до якогось чорного закамарка, де були зменшувальне дзеркало (річ абсолютно зайва в такому малорозмірному приміщенні), соусниця та чиїсь дерев'яні ступаки. Оскільки цей притулок мене не задовольнив, він показав нам іншу кімнату, де стояв обідній стіл чоловік на тридцять, а в каміні під купою попелу виднів обгорілий аркуш із зошита. Глянувши на це пожарище і скрушно похитавши головою, він прийняв моє замовлення і вийшов з номера зовсім спохмурнілий, бо ж я попросив усього лише «чаю для панни».