Великі сподівання
Шрифт:
– Ви хочете ввійти до кімнати?
– Атож,- відповів він.- Я хочу ввійти до кімнати, хазяїне.
Запитання мої були не надто привітні: мене обурювала впевненість, якою променилось його обличчя. Мене це обурювало, бо ж він наче сподівався, що я відповім йому тим самим. Однак я таки провів його до кімнати і, поставивши лампу на стіл, як міг ввічливо попросив пояснити, в чому справа.
Він роззирнувся довкола з дуже чудним виглядом,- водночас і захоплено, і втішено, так немовби мав якусь причетність до всіх цих речей,- і скинув грубого дорожнього плаща та капелюха. Тепер я побачив, що голова його зморшкувата й лиса і що довге сиве волосся росте тільки по боках. Але я нічого такого не побачив, що бодай би трохи роз'яснило його появу. Ба навіть навпаки: у наступну мить він знову простяг до мене руки.
– Що це означає?
– спитав я, побоюючись, чи він часом не божевільний.
Він одвів від мене погляд і повільно потер правою рукою, чоло.
– Не надто й гостинна зустріч,- сказав він грубуватим хриплявим голосом,- коли чоловік стільки часу чекав та приїхав з такої далечини, але ти не винен,- ні ти, ні я тут не винні. За хвилинку я все розповім. Дай-но я трошки передихну, будь ласка.
Він сів на крісло біля вогню й приклав до чола здорові засмаглі жилаві руки. Я пильно подивився на нього й відсторонився на крок, але все-таки не впізнав.
– А тут нікого нема, га?
– спитав він, оглядаючись через плече.
– А навіщо вам, незнайомцеві, що прийшов до мене такої пізньої пори, це потрібно знати?
– спитав і я.
– Е, ти зух, я бачу,- відказав він, киваючи головою з явною прихильністю, що мене і спантеличило, і роздратувало.- Але я радий, що ти виріс таким зухом. Тільки ж гляди - мене не займай, а то пошкодуєш потім.
Тепер я вже знав, хто це, і відкинув свій намір, про який він здогадався! Я вже знав, хто це, дарма що жодної його риски ще не міг пригадати. Якби навіть вітри й дощі змели геть усі проминулі відтоді роки, розвіяли всі проми-нулі події і закинули нас знову на той цвинтар, де ми вперше спіткалися за таких зовсім інакших обставин, я б і тоді не впізнав свого каторжника з більшою певністю, аніж упізнав його зараз, коли він сидів на кріслі перед вогнем, йому зовсім не треба було діставати з кишені напилка й показувати мені, не треба було скидати з шиї хустинку й обвивати нею голову, не треба було обхоплювати себе обіруч за плечі й тремтячи, немов з холоду, походжати по кімнаті, оглядаючись на мене, щоб полегшити мені спогадання. Я впізнав його раніше, ніж він вдався до цих підказувань, хоча ще хвилину тому наче й близько не здогадувався, хто це.
Він вернувся до того місця, де я стояв, і знов простяг до мене обидві руки. Не знаючи, що робити - від подиву мені аж голова йшла обертом - я неохоче подав йому свої. Він жадливо схопив їх, підніс до уст, поцілував і трохи ще потримав.
– Ти повівся порядно, мій хлопче,- сказав він.- Порядно, Піпе! І я ніколи цього не забував.
Коли він рухнувся так, наче з наміром обняти мене, я поклав руку йому на груди й злегка відсторонив від себе.
– Стривайте!
– сказав я.- Не треба! Якщо ви вдячні мені за те, що я вчинив, бувши малою дитиною, ваша вдячність, сподіваюся, знайшла вияв у тому, що ви стали на чесний шлях. Якщо ви прийшли сюди дякувати мені, в цьому не було потреби. Але якщо ви все-таки знайшли мене, певне, вас привело сюди добре почуття, і я не хочу відштовхувати вас, хоча ви, безперечно, повинні розуміти, що я…
Його зосереджений погляд на мене мав у собі щось таке загадкове, аж я мимоволі урвав на півслові.
– То ти кажеш,- озвався він після того, як ми з хвилину мовчки дивились один на одного,- що я, безперечно, повинен розуміти. Що ж таке я повинен розуміти?
– Що нині, коли обставини так змінилися, я зовсім не бажаю поновлювати те наше давне випадкове знайомство. Мені приємно, що ви покаялись і виправилися. Мені приємно сказати це вам. Мені приємно, що ви, вважаючи, що я заслужив на подяку, прийшли її висловити. Але життєві шляхи у нас із вами різні, і тут уже нічого не вдієш. Ви змокли і втомилися. Може, вип'єте чого-небудь на дорогу?
Він уже знову накинув собі на шию хустинку і стояв, устромивши в рот її крайчик і пильнуючи мене настороженим поглядом.
– Гадаю,- відповів він, усе не випускаючи хустинки з рота й не зводячи з мене погляду,- гадаю, що я вип'ю, дякувати тобі, на дорогу.
На відкидному столику під стіною стояла таця з напоями. Я переніс її на стіл ближче до вогню і спитав гостя, що він воліє. Він доторкнувся до котроїсь пляшки, ані глянувши на неї, ані озвавшись, і я приготував йому грог. Я силкувався, щоб рука не дрижала, поки наливатиму, але через його втуплений у мене погляд - він сидів, відхилившись на кріслі й затиснувши зубами зіжмаканий крайчик хустинки, зовсім, мабуть, несвідомий, що робить,- мені не вдалося вгамувати руку. Коли я нарешті подав йому склянку, то вражено побачив, що очі його повні сліз.
Досі я весь час стояв, не приховуючи бажання якомога швидше його випровадити. Але злагіднілий його вид спонукав і мене злагідніти, і я навіть трохи відчув докори сумління.
– Сподіваюся,- сказав я, нашвидку наливаючи й собі чогось у чарку та присовуючи крісло до столу,- ви не подумаєте, що я надто різко говорив з вами? Це я ненавмисне, і ви вже вибачте, що так вийшло. За ваше здоров'я й щастя!
Коли я приклав чарку до уст, він з подивом глянув на крайчик хустинки, що впав йому на груди, як тільки він розтулив рота, і простяг до мене руку. Я потис її, і він випив, після чого провів рукавом по очах і по чолу.
– З чого ж ви живете?
– спитав я його.
– Я розводив овець, розводив корів, та й ще дечим промишляв ген там у новому світі,- відповів він,- за багато тисяч миль буремного моря відсіль.
– Сподіваюся, вам добре повелося?
– Ще й як добре! Іншим он, що вибралися туди воднораз зі мною, теж добре повелося, але далеко не так, як мені. Про мене там просто слава ходить.
– Я радий це чути.
– Я й сподівався, що ти так скажеш, мій хлопче.
Не завдавши собі клопоту задуматись над цими словами чи над тоном, яким він їх промовив, я заговорив про те, що тільки-но пригадав.
– Колись ви посилали одного чоловіка з дорученням до мене. То чи пізніше ви бачили його?
– Не бачив ні разу. Бо й не було такої змоги.
– Він знайшов мене й передав дві однофунтові банкноти. Я був тоді вбогим хлопчиком, як ви знаєте, а для вбогого хлопчика то було цілим скарбом. Але, як і вам, мені відтоді добре повелося, і я попрошу вас прийняти їх назад. Ви зможете віддати їх котромусь іншому вбогому хлопчикові.
Я дістав гаманця.
Він дивився, як я поклав його на стіл і розкрив, як я витяг звідти одну й другу однофунтові банкноти. Вони були новенькі й чистенькі, і я розправив їх і простяг йому. Все ще дивлячись на мене, він склав банкноти разом, згорнув уподовж, скрутив, підпалив над лампою і попіл струсив на тацю.
– А чи ж дозволено буде мені поцікавитись,- сказав він після цього, усміхаючись так, наче супився, і суплячись так, наче усміхався,- яким це чином тобі добре повелося відтоді, як ми бачились на тому холодному болоті?
– Яким чином?
– Атож.
Він спорожнив чарку, підвівся і став біля вогню, грубезну засмаглу руку поклавши на поличку каміна. Одну ногу він поставив на ґратки, щоб обсушити її й обігріти, і мокрий черевик почав парувати. Але він не дивився ні на нього, ні на вогонь, а все не відводив погляду від мене. І тільки тепер я почав дрібно тремтіти.