Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Мене звуть Онео, — лагідно втрутився хлопець.
— Тим більше, — обурилася Іка. — Напад на Онео… і пожежа… і море.
Тоді Голова подав якийсь знак.
Знову зникла десь велика зала, і знову вони опинилися на тому ж самому морському пляжі. Знову артилерійською канонадою ревіла лісова пожежа, дихала на них своїм розпеченим жаром, а з хащі на узліссі блиснули раптом… троє рубінових очей.
Горошок гарячково шукав очима яку-небудь палаючу гілляку. Та побачив лише складаного ножа, що лежав коло
— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.
— Що це таке? — прошепотіла Іка.
Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.
— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.
— Все? — грізно видихнув Горошок.
— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.
— Отже… отже… — заїкався Горошок.
— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…
Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.
Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?
— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.
Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.
— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.
Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?
— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.
— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.
— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.
— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.
— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.
На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.
— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.
— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.
— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.
— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.
Тоді знову забрав голос Голова вегів.
— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас
Горошок ніяк не міг здобутися на слово.
— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…
Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.
Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.
— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!
Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.
А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.
Голова звернувся до зали:
— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?
На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.
— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!
Голова підніс руку.
— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.
Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.
А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.
Горошок штурхнув Іку ліктем.
— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.
— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.
Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.
— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.
Горошок кивнув головою.
— Тоді це ще нічого, — погодився він…
А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.
— Пробачте, — спитала вона, — як це виходить, що ми одне одного розуміємо?
Професор Лалос розвів руками.
— Боюся, моя люба, що ти не годна збагнути, — відповів він. — Ми називаємо це… автоматичним перекладачем. А діє він за принципом…
— Професоре, — урвала його поетка Меда. — Я сама знаю тільки те, що автоматичний перекладач перекладає автоматично. І мені цього досить. Мабуть, цього досить і для наших гостей. Правда? — звернулася вона до Горошка.