Велика місія цивілізаторів
Шрифт:
— Я вам не…
— Та приберіть ви його до бісової матері! — розлютився Ферчайлд. Двоє робітників узяли старого під лікті. Мікі відразу замовк, похнюпив голову й дозволив робітникам вивести себе. Спендлер устиг перехопити його добрий, застережливий, дещо докірливий погляд. Кореспондентові зробилося ніяково. Удавана невимушеність Ферчайлда була дуже непереконлива порівняно з упевненістю старого. Спендлер зиркнув на похмуро-сизі дерева.
Вітер співав над тайгою, ворушачи крони. З півдня повзли довгі сірі хмари.
— Сини
— Це ви до чого? — здивувався Ферчайлд.
— Просто я згадав святе письмо. Там сказано про синів Енакових, які жили на землі Ханаанській і мали зріст значно вищий від людського… Може, старий мав на увазі здичавілих Енакових нащадків?
— Побільше слухайте цього старого ідіота, містер Спендлер. Я терплю Мікі тільки тому, що він — батько моєї дружини і до того ж чудово знає місцевість… Це ж треба таке вигадати! Тисяча дев'ятсот шістдесят восьмий рік від народження Христового. Будується сучасна траса, і раптом якісь «волохаті хлопці», духи! Тьху! — обурювався Ферчайлд.
Пролунав гудок. Робітники, що безтурботно спочивали між сосон, кинулися до бульдозерів і циркулярних пилок. Ревуча димна колона з величезним укладачем колії попереду рушила на свій звичайний штурм.
— А бочки таки нема, — сказав раптом Ферчайлд.
— Нема, — погодився Спендлер.
—І її не котили.
— Не котили.
— Ну, я пішов, містер Спендлер.
— Я теж піду. Попишу трошки.
Падаючи, вертоліт загуркотів так, наче з неба скинули в тайгу десятиповерховий будинок, набитий листовим залізом.
Із перекинутої машини, лопаті якої нагадували тепер витвір скульптора-сюрреаліста, долинув хаотичний стукіт. Потім, висадивши зсередини понівечені дверцята кабіни, на галявину вивалився Спендлер із закривавленим обличчям і осколками розбитих окулярів, що врізалися в ніс і щоки.
Кореспондент, налягаючи, на праву ногу, — ліву було покалічено — довго волік за собою жахливу червону масу — труп пілота. Потім він залишив труп і поповз швидше, стогнучи від болю. Невдовзі Спендлер виповз на край яру. Кисло пахло прілою зеленню, грибною потерухою, чиїмсь надзвичайно густим потом… Кров закапала з чола Спендлера на траву.
Ліс падав, відпливав, ні, це сам Спендлер падав, відпливав, розтікався, роз…
Кореспондент не міг згадати усього, що сталося після того, як він виповз на край яру і на якийсь час знепритомнів. У пам'яті зосталися лише приступи гострого болю в нозі, нудотний запах поту й — наче примара — руда кошлата голова, блакитні очі й сиве волосся на широких грудях під адамовою бородою…
Скоро біль стих, і настав повний спокій.
Через два дні Ферчайлд, Мікі та інженер Догерті набрели на розбитий вертоліт і труп пілота.
— Навряд чи бідний Джеррі сам проповз таку відстань. Його волік Спендлер! — вирішив Ферчайлд. Глянувши на Мікі, він глузливо додав:
— Або волохатий хлопець!
— Не
— Ну, ще тут!.. — гримнув Ферчайлд.
— Не треба, сер, — попросив Догерті.
— Боягузи! — істерично заверещав Ферчайлд, зриваючи з плеча карабін.
В мокрому чагарнику засопіло. Бах, бах, бах!
Щось глухо застогнало. Хтось важкий, мов носорог, побіг углиб чагарника.
Всі троє кинулись у кущі. На траві, розмірено дихаючи, спав Спендлер — брудний і дуже блідий. Ліву штанину його було відірвано. На обмотаній ликом нозі — шина з товстої палиці.
На кущах червоніли плями густої крові. Під корінням стояла ціла калюжа її.
— Він хотів непомітно підкинути нам Спендлера… — розгублено промовив Догерті.
— Такого не бачили ні батько мій, ні дід… Зате у вас тепер не пропадатимуть бочки з автолом, містер Ферчайлд! — сумно зауважив Мікі.
ВЕЛИКА МІСІЯ ЦИВІЛІЗАТОРІВ
Бій тривав.
Очеретяні халупи селища палали димно, з тріскотом, шпурляючи оранжеві язики вогню в туман на екваторіальне небо.
Капітан Хіт стояв у бронетранспортері, спритно повертав ствола ручного кулемета, час од часу випускаючи коротку чергу туди, де бачив який-небудь рух.
Горацій Барт, похмуро зсунувши берета на лоба й закачавши рукави гімнастьорки, непорушно сидів за його спиною.
Солдати стискаючи автомати, повзли до селища. Вони ховалися серед кущів, робили короткі перебіжки й знову залягали.
Бронетранспортер Хіта висунувся з-за низько навислих гілок, пирхнув і зі скреготом помчав по обвугленій траві. З другого боку галявини в диму палаючого селища видно було броньовик лейтенанта Макено. Він безперервно стріляв, щоб дати змогу солдатам оточити партизанів.
Великі дерева, що густо заросли ліанами, були оповиті важким димом. Сонце робило його багрово-сизим. Кулеметне татакання, набридливе, мов дзижчання мух, заглушало все навколо. Куля вдарила по щитку бронетранспортера поряд із обличчям водія. Шофер з жахом відсахнувся. Машина крутнула, і під нею захрущали кущі.
Капітан витер рукою закіптюжене обличчя, вдивився червоними від диму очима в зеленувато-сіру смугу зарослів за палаючими хатинами й сказав:
— Не бійся, Анс. В тебе все одно не влучать. Горацій, дай мені швидше стрічку та дві гранати.
Барт подав капітанові важку патронну стрічку, дві рубчасті гранати, всміхнувся й мовив:
— Яка мужність, Орвіл! Ми просто герої. П'ятдесят автоматників і дві бронемашини, а там, у кущах, задихаються від диму два десятки негрів зі старими мисливськими рушницями та дюжина переляканих жінок.