Великий день iнкiв
Шрифт:
Професор спохмурнів.
— У нас обмежений час, сеньйоре Олів’єро. Нас чекає дорога.
— А-а, дорога, — п’яно пробурмотів комісар. — То ви прибули до нас на “Голіафі”?
— Так.
— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою “Віргінія”?
— Ми зустріли “Віргінію”, — мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?
Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.
— Ви кажете, що ланчія “Віргінія” стоїть біля берега? — спитав він.
— Стояла, комісаре.
— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів’єро.
— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум’ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…
Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.
З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.
Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?
— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу…
Підійшовши впритул до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.
— Я хочу говорити з вами як джентльмен із джентльменом.
— Прошу.
— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.
— Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.
— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбивчих сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.
Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.
Професор устав з-за столу. За ним підвелися Бунч і Самсонов.
Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.
— Сеньйоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутись до Сьюдад-Болівара. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!
Він бундючно вклонився і вийшов із хижі.
ДО СЕЛИЩА АРЕКУНІВ ДВА ДНІ ХОДУ
Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки і броди. Йому не раз доводилось ходити з свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу пуми, а про араньямону навіть не чули.
Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звали Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.
Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха. Адже воїни Ганкаура були жорстокими, уміли битися і вживали найпідступніших прийомів нападу. Хоч вони й не мали вогнепальної зброї, але своїми стрілами, змащеними отрутою кураре, наганяли страх на всю округу.
— Не треба брати багато їжі, — казав професорові Тумаяуа. — Легко ходити — далеко ходити.
Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на “Голіафі”, стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони — “аборісада”, погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі “аборісадо”, що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.
А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не почуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук, ні своїх легенів. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м’якому, прілому листі, а хтось інший іде і чує все, а ти — тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.
Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім не втомлюється, і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його істота кам’яніє, зливається з сельвою. Вже не (розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіянина рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось, витягують з глибини нетрів.