Великий день iнкiв
Шрифт:
І знову пливла бригантина широкою рікою, і іспанці бачили безкраї ліси, в яких були потвори з головами ягуара, і бачили у воді риб з вогненними очима й багато інших чудес, казкових і неймовірних, які потрясли їхні душі, але не згасили в них бажання здійснити свій відчайдушний замір.
Минуло ще п’ять днів, і ось перед очима мандрівників відкрилася дивна картина: з лівого боку в велику ріку впадала ще одна, менша річка, і вода в ній була чорна, як ніч, і не бачили вони в ній ні риб, ні ікластих потвор, ні чарівних рослин. “Повернемо в цю ріку, — сказав Орельяно. — Хай називають її всі піддані нашого короля і всі сутні, що живуть на цих землях, Чорною рікою”.
І коли повернули вони в притоку, вода здалася їм ще чорнішою, і навіть небо над ними потемніло й зробилося
Раптом вдалині з’явились індіянські піроги, в яких стояли озброєні луками й списами червоношкірі. Вони молилися своїм поганським ідолам, сповнюючи річкову долину неймовірним галасом. Потім індіянці затягнули пісню, а четверо, що стояли на плоту під золотим балдахіном, почали кидати у воду золоте каміння. Один з них, сяючий, як сонце, стрункий, вродливий юнак, підняв над головою меч і виголосив довге заклинання.
“Це — золота людина! — сказав своїм солдатам Орельяно, — ми дісталися з вами в казкову країну ель Дорадо”. [3]
Цілу годину, а може й більше, спостерігали іспанці за урочистою церемонією червоношкірих. Нарешті Орельяно вирішив, як і належало офіцерові іспанського короля, виплисти на середину озера і вступити з бого-подібним імператором в переговори для того, щоб, зачитавши йому “рекерьєменто”, зажадати від нього цілковитої покори і відданості іспанській короні й папському престолу.
3
У розповіді ченця є щось від реальної дійсності. Легенда про золоту людину “ель Дорадо”, яка приваблювала в нетрі Південної Америки тисячі авантюристів і шукачів щастя, грунтувалася на древніх містичних ритуалах племен муїсків. Муіски особливо обожнювали сонце й воду. В жертву водяним божествам муїски приносили сонячні дари — золотий пісок і золоті вироби. Найурочистіший ритуал був пов’язаний з обранням верховного вождя муїсків. Жерці приводили вождя до священного озера, роздягали його, змащували йому тіло масною землею, посипали золотим пилом. Після цього сяючий, як сонце, новообраний вождь (він же й верховний жрець) випливав на середину озера і ступав на великий пліт, де його вже чекали чотири ошатно зодягнених касіки. З плоту він кидав у воду золоті предмети, приносячи їх у дар водяним духам.
Тож не вагаючись він і вчинив це. І одразу ж червоношкірі припинили свої моління, і їхні воїни шанобливо розступилися і дали дорогу іспанцям до головного плоту, на якому стояв у золоті й оздобах їхній верховний жрець.
Сповнений почуття гідності й сили, Орельяно послав до “золотого царя” своїх солдатів з запрошенням прибути до нього на бригантину для почесних і рівноправних переговорів.
Верховний вождь був дуже здивований рішучістю невідомого чужинця. В твердій, непоступливій формі він попросив передати білому воїну, що “верховний вождь зараз зайнятий розмовою з добрими духами, які зійшли з священної гори Комо. Тоді Орельяно, зламавши свою гордість, сам вирішив відвідати “імператора”. Вступивши на пліт, він вийняв послання короля і почав швидко читати його перед вождем і перед всіма інді-янами, що стояли в пірогах. Але касік недовго слухав його. “Годі! — вигукнув він іспанською мовою. — Твої слова, біла людино, ображають моє серце. Я пам’ятаю, як такий самий брехливий лист від заморського короля був прочитаний моєму дядькові інкському імператорові Атауальпі. За свою довіру він поплатився життям”. “Я не розумію тебе, золотий вождю, — промовив з щирим подивом Орельяно. — Яке ти маєш відношення до імператора Атауальпи?” На це гордий індіянин сказав тоном урочистої клятви: “Ми — інки, солдати безстрашної армії Манко. Все своє життя ми будемо боротися проти білих людей. Ми пішли в гори і заснували тут своє царство. Якщо ти, чужинцю, спробуєш нав’язати нам свою волю, ми знищимо тебе. Краще накажи своїм воякам підняти вітрило і покинути наше царство”.
Повернувшись на корабель, Орельяно довго радився з бійцями, що робити далі. Зрештою іспанці вирішили силою зброї пробитися до священної гори Комо. Вони вистрелили з гармати й аркебузів, взялися за весла, і бригантина посунула в саму гущавину червоношкірих. Однак не минуло й хвилини, як індіяни, опам’ятавшись, перейшли в наступ. На корабель посипались хмари стріл, полетіли каменюки. Долину сповнили войовничі вигуки.
Тоді Орельяно, охоплений відчаєм і злістю, востаннє глянув на священну гору і, піднісши до неба молитви, звелів солдатам повертати назад. Бригантина, мало не запалена вогненними стрілами, попливла вниз по Чорній річці”…
Крутояр перегортає останню сторінку, скрушно зітхає. Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна сельва дурманливо дихає густими ароматами прадавніх сторіч. Десь там, за тими казково-велетенськими деревами, несе свої теплі води Оріноко, десь там похмуро пнеться до сірого неба вершина Комо… Вершина Комо!.. Невже це та сама вершина? Священне місце гордих інків, прихисток розбитих, але не скорених воїнів, мужніх синів Манко, героїв Андських гір? Невже це та гора, про яку сповіщав у своїй радіограмі Ван-Саунгейнлер?
І тут Крутояр з неймовірною виразністю відчув, як чорна пелена загадковості впала з-перед його очей. Йому стає безтурботно весело, шалено весело, як хлопчакові, що вирвався з тісного приміщення на іскристе осоння. Він озирається навколо себе. Як можна спати зараз? Невже вони не чують, що він знайшов ключ, розгадку всієї справи!
— Кириле Трохимовичу!.. Ілля Григоровичу!..
Але першим прокидається Олесь. Схопившись немов на пожежу, він безтямними очима дивиться на батька. Що сталося. Індіяни? Апіака?
Підводяться Бунч і Самсонов.
— Не дадуть поспати як слід! — бурчить черевань, продираючи свої набряклі очі. І враз його погляд падає на повеселіло-юне, гарне обличчя професора. І враз Бунчеві щось ніби прокльовується в серці. — Стривайте!.. Що сталося? Ви… ви…
— Так, я знайшов! — Крутояр хапає Бунча за товсті, м’ясисті плечі і одним ривком піднімає на ноги. — Я знайшов розгадку таємниці. Чуєте, Кириле Трохимовичу? Дорогий мій Кириле Трохимовичу? Я відшукав у цій жалюгідній книжечці те, що нам потрібно. Ван-Саунгейнлер недаремно послав радіограму. Це не казка, не вигадка. Інки були тут, на землях Верхнього Оріноко. Ми мусимо збиратися до гори Комо. Завтра ж! На світанні. Там була остання стежка інків. Чуєте, Кириле Трохимовичу!
Бунч важко дихає, бере несміливо коричневу книжечку, шанобливо оглядає її з усіх боків і так само шанобливо віддає Крутоярові.
— В оцій книжці?
Так, в оцій книжці. Крутояр переможно, ще сповнений тріумфу, обводить хижу великими, твердими очима, затаєно посміхається.
Самсонов перший порушує мовчанку:
— Треба негайно іти до касіка Палехо і просити в нього провідників до гори Комо.
Крутояр усе ще сидить з заплющеними очима. На вустах у нього тремтить ледь вловима усмішка. Нарешті він підводить голову і задумливо мовить:
— Так. Треба шукати Тумаяуа. Він допоможе нам у цій тяжкій справі.
Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна стіна лісу вогко дихає ароматами сторіч.
ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ
Вождь племені арекуна Палехо сам пішов у путь. За помічників собі взяв своїх синів. Загін був невеликий, але надійний. Палехо знав у цих місцях кожну стежину, він народився тут і прожив нелегке своє життя.